Туристам, отим знудьгованим екскурсіям, які приїздили оглядати шопку, достатньо було стояти й витріщатись у повному зачудуванні, але Марія Ковальська, яка була тут єдиним екскурсоводом, уже підганяла їх уперед, тобто по колу, так що вирушали від того самого місця, в якому закінчували — відкриті від подиву роти дітей, повні захвату перешіптування дорослих.
На тлі цього розгнузданого неба, на дальших планах, з помітним полегшенням увільнених від релігійного контексту, збудували з дерева і пап’є-маше тривимірний макет гір, сіл і містечок, копалень і фабрик. На цьому рівні фігурки отримували раптом конкретне життя, хоча ще нерухоме. Старанно виконані крихітні люди, позапинані на всі ґудзики гірничих мундирів, дамських суконь (маленькі капелюшки нагадували різдвяні тістечка), чоловічих костюмів, не надто визначених народних убрань, заповнювали пейзаж. Тут, у космічній непорушності, відбувалися одразу десятки історій — нижче Маги спішили за зіркою, яка по колу куба вела їх до Дитятка в яслах. Одночасно поруч Ісус, уже дорослий, підставляв Юді щоку для поцілунку, а Понтій Пилат мив руки в рукомийнику, який нагадував вікторіанське начиння. За ними ослик зі смішною мишачою мордочкою ніс від Ірода Святу Родину серед шахтарів, що працювали на узбіччі паперової гори. Копальня відкривалася всередину гори, немов якийсь сезам, бо всередині блищало вугілля, невідомо чому зроблене з опалесціюючої червоним слюди. Може, то мала бути залізна руда, а не вугілля. Навколо сільських будиночків паслися корови, а одразу за ними виростала цегляна фабрика і дорога, повна маленьких старомодних автомобілів на небезпечно близькій відстані від групи ченців, які схилялися перед Дитятком.
Не було кінця цій оповіді в образках, не було й початку, сцени переходили одна в одну, несподівано спліталися якимись окремими елементами. Історії дооповідалися з протилежного боку, як у співаній на два голоси пісеньці.
Механізм запускали ощадливо, двічі, тричі на день, залежно від сезону. Тоді шопка оживала — і це вже важко було би описати, бо рух додавав усьому ще нового виміру, маленьких порцій кругового часу, тож коли з одного боку злітав з озера лебідь, з протилежного боку ховався в нору заєць. Молоти в кузні були пов’язані з монотонним колиханням Ісусових ясел, рух автомобілів на дорозі якимось чином виводив шахтарів із копальні, а танець селян у народному вбранні зумовлював процесію дванадцяти Апостолів. Корови підводили голови, відсувався камінь з Гробу Господнього, косарі змахували косами, сонце котилося по небосхилу, оберталися крила вітряка на горбі. Запуск механізму рухав фігурки, але затримував глядачів — вони раптом зупинялися, вражені, і намагалися одразу збагнути весь порядок руху, зрозуміти, як діє механізм. Коли ж помалу починали усвідомлювати, що кількість фігур і сцен надто велика, аби можна було їх охопити, то знову рушали довкола, відкриваючи ледь що окремі поєднання. Але ніколи усієї таємниці шопки.
Першою згадкою, яку знайшла про шопку Марія Ковальська у старій шльонській газеті, була, схоже, маленька передвоєнна — а отже, як і усе «перед», німецька — стаття про туристичні приваби містечка. Там було написано: «Шопка справляє на вірних таке велике враження, що вони не можуть стримати сліз». Можна припустити, що вона почулася розгрішена цим реченням. Бо начебто — так розповідав пан М., помічник і сторож — коли вперше побачила, як діє шопка, то розплакалася.
Було це влітку, рік після війни, коли пан М. поремонтував пошкоджене солдатами віко і доробив спеціального ключа для накручування механізму.
Про те, як обоє вперше побачили механізм, я знаю від пана М., якого, на жаль, уже немає в живих. Вони підняли металеве віко і заглядали, як у колодязь, світячи ліхтариком у плутанину пружин, зубчатих коліщат і передач. Запилені нутрощі годинника. Можна собі уявити, що така картина залишається в пам'яті. Можливо, навіть часто снилася відтоді отій Марії Ковальській, щоразу інакше — або збільшена до монструальних розмірів міста, або навпаки — мініатюризовані блискучі нутрощі дамського годинника.