Коли всі вже хиталися на стільцях, коли випорожнили усі пляшки і настав час іти до ліжка (навіть вона, захмеліла, тягла його за рукав), він затримував їх, посилав по вино. Він не міг упитися, хоч і хотів. Щось у нім перебувало в готовності, нап’яте, як струна. Він не міг навіть скулитися, не міг закласти ногу за ногу Сидів випростаний, із розрум’яненими щоками, очі блищали.
— Ходімо вже, коханий, — шепотіла вона йому на вухо.
А він наче тримався за край стола, наче був пришпилений до нього невидимими кнопками. Тому уважніші могли би подумати, що він боїться оголеної інтимности з нею, примусової післяшлюбної близькости. Чи було саме так?
— Торкнися мого обличчя, — просила вона потім у темряві, але він не зробив цього. Підвівся над нею на руках, так що бачив лише обриси її тіла, світлішого, ніж морок у кімнаті, розмиту пляму, без виразних меж. А потім заплющив очі — цього вона вже не могла бачити — і узяв її, як будь-яку іншу жінку, без жодної думки, як завжди.
Наступний сезон вони почали вже самостійно. Він сказав їй зробити кілька знімків і розсилав їх тепер по всьому світу. У відповідь надходили телеграми. У них було багато виступів. Подорожували першим класом. Вона ніколи не знімала капелюха з сірою, густою вуаллю, і саме крізь неї побачила Рим, і Венецію, і Єлисейські Поля. Він купив їй кілька суконь, сам шнурував їй корсет, тому, коли йшли людними вулицями європейських міст, виглядали, як людська пара. Але й тоді — в оті найкращі для них часи — він усе одно мусив тікати. Такий він уже був, вічний утікач. У ньому раптом прокидалася якась паніка, якийсь нестерпний тупіт, він пітнів, починав душитися, тож брав пачку банкнотів, хапав капелюха і збігав сходами, безпомилково знаходячи шлях до портових кубел. Тут раптом розм’якав, обличчя його ставало в’ялим, волосся куйовдилося, і приховувана під вимазаними брильянтином пасмами лисина нахабно видобувалася на світ. Він пив радісно, невинно і дозволяв, щоби йому щось белькотіла, а потім била по руках якась розлючена проститутка.
Коли Найпотворніша вперше стала йому докоряти, він ударив її в живіт, бо навіть так боявся торкнутися її обличчя.
Він уже не розповідав про сифіліс і про кабана в лісі. Він отримав листа від професора медицини з Відня і тепер представляв свою дружину науковою мовою.
— Шановне панство, ось вибрик природи, ось вам мутант, помилка еволюції, загублена ланка. Такі екземпляри з’являються дуже рідко. Ймовірність є такою ж малою, як те, що сюди зараз упаде метеорит. Оце ви, шановні, маєте нагоду бачити мутацію живцем.
Звичайно, приходили до професора в університет. Там разом позували до фотографії — вона сиділа, він стояв за нею, поклавши руку їй на плече.
Одного разу, коли її вимірювали, професор перекинувся з ним кількома словами.
— Цікаво, — сказав він, — чи ця мутація передається у спадок. Чи не думали ви про дитину? Чи пробували? Чи ваша дружина?.. Чи ви взагалі?..
Невдовзі потім, наче й без зв’язку з тим конфіденційним обміном думками з професором, вона сказала йому, що вагітна. Від того часу він немов роздвоївся. Хотів, щоб народила дитину таку саму, як вона — тоді б вони мали ще більше контрактів, ще більше запрошень. У разі чого він був би забезпечений на довге життя, навіть якби з нею щось сталося. Може, став би знаменитим? Але одразу потім приходила панічна думка, що дитина буде потворою. Що найохочіше він би вирвав її у неї з живота, щоби порятувати від тієї отруєної, з недобрими властивостями, крови. І бачив уві сні, що це він є тим сином у її животі, ув’язнений там, зданий на її похмуру ласку. І вона, ув’язнивши його там, поволі змінює йому обличчя. Або ще інакше — снилося, що він є тим диким кабаном, який ґвалтує невинну дівчину. Після пробудження, спітнілий, молився, щоби в неї був викидень.
Її живіт підбадьорював глядачів. Вони легше пробачали їй огидну потворність. Тепер їй ставили запитання, на які вона, засоромлена, відповідала тихо і непереконано. Ближчі знайомі почали битися об заклад — яка народиться дитина і якої статі. Вона сприймала це лагідно.
Вечорами шила сорочечки.
— Знаєш, — казала, застигаючи на мить без руху, фіксуючи погляд у якійсь одній далекій точці, — люди такі слабкі, такі самотні. Мені жаль їх, коли сидять переді мною, вдивляючись у моє лице. Наче самі вони пусті, наче їм треба на щось надивитися, чимось наповнитися. Часом я гадаю, що заздрять мені. Я принаймні якась. А вони — такі собі, без будь-чого виняткового, без властивостей.