Коли випадком (Боже мій, що ж таке випадок?) прочитала в газеті, що він вибирається до Пруссії, до Алленштайна, що буде так близько, вона не могла заснути. Усе повернулося. Або зовсім не повернулося, бо завжди було, ніколи не зникало. Вона лежала горілиць і обдумувала всі можливі випадки, в які могло би зараз утілитися те, що вона хотіла зробити. Вона на вокзалі, на пероні незнайомого міста, він іде з протилежного боку, помічає її, на його обличчі вираз здивування, несподіванки; зупиняється, його очі, її піднята вуалетка, ясність погляду, від якого її колись проймав дрож збудження, не тіло, а лиш той погляд. Або ще інакше — вона йде сонячною вулицею якогось ринку (як може виглядати ринок в Алленштайні?), і він (знову назустріч) за чоловіком і жінкою. І вона бачить, що він її впізнає, бо блідне, бо зніяковіло говорить тим: «Вибачте…» Тремтячою рукою знімає світлого капелюха (чи порідшало в нього волосся, чи це вже той час?). Вона подає йому руку, вона стримана, зрештою, цілу годину кружляла ринком, щоби його зустріти. Чи велике місто той Алленштайн? Може, надто велике, може, вони розминуться в травневому тлумі, може, його просто з вокзалу повезуть візником у готель, може, в тому місті взагалі немає ринку, може, йтиме дощ, може, не приїде, в останню мить відкладе приїзд через хворобу дружини. Може, затримають його в Німеччині видавничі справи, він же такий великий письменник, що його, мабуть, усі освічені люди знають, а може, ні, може, це вона стежить у пресі за кожною найменшою навіть згадкою про нього, може, це тільки вона упевнюється, що в книгарні лежить двотомовий роман, який вона, проходячи, щоразу легенько погладжує долонею в рукавичці і питає продавця про щось зовсім інше.
Вранці задум видався їй зовсім недоречним. Коли вона зійшла на сніданок, Йоганн обняв її за талію і поцілував у губи. Через годину до дітей мав прийти учитель музики. Коли відрізала вершечок звареного на м’яко яйця, вигляд власних пальців, якихось тонких і сухих, наче ніколи їй не належали, пробудив на мить пронизливе почуття жалю. Тоді сама несподівано сказала, що хоче на кілька днів поїхати до батька, в Данціґ. Її чоловік витер губи серветкою; він не виглядав здивованим. Трохи відсунувся від столу і закурив сиґару. Вона звеліла служниці відчинити вікно. З вулиці до їдальні влетів стукіт дрожок і кінних трамваїв. Одразу за ним, ворушачи фіранки, проник м’який оксамитний запах бузку, що цвів біля будинку.
Солом’яна панама в коробці для капелюхів, темна креп-жоржетова спідниця, біла блузка з рюшами на грудях, мереживна парасолька. Підручний несесер і великий шкіряний саквояж. Черевики, що запинаються на ґудзики. Флакончик парфумів, затоплений у шовкову білизну. Рукавички на зміну. Багаж. На вокзалі в Данцігу купує квиток до Алленштайна і три години чекає у вокзальній кав’ярні. У вокзальному туалеті зі здивуванням зустрічає своє відбиття в дзеркалі — гадала, що вона молодша. У купе витягає з торби старе число «Neue Deutsche Rundschau» з його оповіданням і намагається читати. Колись знала його мало не напам’ять; тепер бачить, що забула цілі фрагменти.
Діється маленьке чудо — Алленштайн і Венеція доповнюють одне одне. Через десять років раптом стали кінцями одного й того ж континууму, віссю якоїсь частини її життя. Південь і північ. Сухість і волога. Історія і брак часу. Погляд у майбутнє, погляд у минуле. Зустрілися протилежності.
Вперше вона побачила його на пляжі. На ньому був світлий костюм і капелюх. Запам’ятала його, але вона майже завжди запам’ятовувала людей, яких бачила хоч раз. Там на пляжі він був неуважний, юний. Потім, коли їх одне одному представили, він видався їй людиною в масці. Про себе сказав: «Я письменник», але їй це зовсім не здалося важливим. Він був зніяковілий. Утікав поглядом. Вона пам’ятала, що хтось зі спільних знайомих, уже злегка напідпитку, сказав про нього «осел». Коли вперше побачила його лазничку в готелі, вже після всього, то мала відчуття, що лише зараз його пізнала. Навіть не інтимна ніч, не побіжне, хоч би й найпалкіше знайомство з тілом дало їй змогу збагнути цього чоловіка, а саме готельна лазничка. Його рушник, перекинутий через ванну, прилади для гоління, помазок, помазок зі знищеною від води ручкою, дерев’яна мильничка. Нерухомі істоти, свідки існування людського тіла. Дотикаючи його предметів, коли він ще спав, а може, вже прокинувся і чекав її (ранкове, трохи ніякове мовчання після ночі кохання), вона відчула раптове зворушення. Могла би спертися головою об холодне дзеркало і заплакати від того зворушення. Вона завжди згадувала той момент — це був, мабуть, початок кохання. Чи кохання не є, власне кажучи, пізнанням? Чи не тому люди так навзаєм прагнуть своїх тіл, не для задоволення, а щоби зблизитися до найменшої можливої відстані? Оте вивчення закамарків тіла, продирання через усі кордони, стремління всередину, пошук внутрішньої сторони.