На страйку був Цирил. Дивний, високий хлопець із прищавим обличчям, покритим нерівними купками заросту. Надзвичайно здібний, і хоча й був схильний до аутизму, його прийняли до університету як виняток. Понурий, сунув коридором, а ті, кого він минав, раптом ніяково замовкали, збентежені своїми балачками, переводили погляд на пофарбовані олійною фарбою стіни, гасили цигарки або починали раптом читати оголошення. Під час бурхливих зборів в актовій залі він ставав у кутку і тупився в підлогу, за кілька метрів від кінчиків своїх черевиків. Мимоволі ми йшли за його поглядом, шукаючи на підлозі якогось ґанджу, папірця, копійки. Але він дивився в ніщо. Ним здалеку опікувалася Б., яку студенти любили. Вона неустанно нагадувала нам про необхідність терпимости, про те, що ми виняткові, що лікуватимемо тих, котрі назовні, що ми змінимо світ, що всі люди рівні й варті любови, що поняття психічної хвороби належить репресивній системі. А коли Цирил брав слово, то говорив доладно й логічно, хоча й повільно — ми напружено слухали його, чекаючи якогось вибуху дивацтва, знаку, тавра. Коли закінчував, якийсь час панувала тиша. Нам потрібен був час, щоби прийти до тями. Звичний шум помалу набував нормальної інтенсивности.
Ніби нічого й не мінялося. Ніби усе могло би так тривати й тривати, життя на аварійній швидкості; може, страйк — це нормальний, очевидний стан світу, може, він найближчий людській природі — а не отой застиглий задушливий порядок. А однак, десь під спудом усе ставало нестерпним.
Одного вечора Цирил знавіснів. Біг коридорами, відбиваючись від стін, кричав страшно, нелюдсько. Його потворний голос зловісно гримів у голій тиші, в стінах колишньої комендатури гестапо, на погано освітлених сходових клітках, брутально будив нас від сну голосувань, списків вимог, ідеї ротаційного страйку. Перелякані, ми тулилися до стін.
За ним бігла Б., пробувала його заспокоїти, пригорнути до себе, притулити. Він виривався. «Цирил, Цирил», повторювала вона монотонно, наче хотіла його приспати. Нарешті він дозволив затримати себе, а вона і ще кілька осіб із клінічної забрали його у якусь палату. Професор гуманістичної психології наказав нам усім розійтися. А ми пробували розпорошитись у довгих коридорах, у лекційних залах, звідки все одно було чути отой страшний крик. Я чула глухі удари — Цирил бився головою об стіну.
Нарешті викликали швидку. Ми бачили, як трохи згодом Цирила виводили у гамівній сорочці.
Кожен би збожеволів у цій замкнутості, коментували ми цю подію між собою, у цих задушливих, запорошених коридорах, густих від диму, з єдиним видом із тутешніх вікон — сірі кубики багатоквартирних будинків, що стоять між голими деревами. Земля, як військова куртка — закамуфльована під зиму — брунатно-білими нерегулярними плямами. Нехай це вже скінчиться. Ходімо додому.
До пані Анни мені було найближче — Новий Світ, перша брама за цукернею Бліклі, великий двір, будинки, поставлені зламаним квадратом. Пісочниця, дві лавки, бетонні урни для сміття, кілька дерев — кленів, кущі сніжноягідника. Квартира пані Анни була на п’ятому поверсі, високо, і тому вона так неохоче з неї виходила. Передпокій, кімната й кухонька. Вікно балкону виходило на вулицю. Пані Анна дивилася на Новий Світ завжди через фіранку — їй треба було бачити вулицю туманну, невиразну, позначену геометричним орнаментом. Двічі на тиждень сходила вниз, робила якісь дрібні закупки в пустих гастрономах, а потім ішла до «Аматорської» на чарочку коньяку. Від кави вона давно вже відмовилась. Там я часом призначала їй зустрічі. Бувало, що якийсь час ми сиділи за одним столиком із Че Ґеварою, але тоді їй це не подобалось. Дивилася на його міни й вибрики дуже несхвально.
— Та опануйтесь нарешті! — сичала на нього.
Підносила свою чарку до губ. Лише коли Че Ґевара йшов, побрязкуючи манірками й нанизаними на мотузки гільзами від набоїв, казала:
— Стає чимраз гірше. Я п’ю тепле молоко, розігріваю ноги грілкою, але все одно нічого в мене не виходить. Не сплю цілу ніч, лиш часом западаю хвилин на двадцять у якусь маячню, якісь напівсни, розтягнуті, безглузді, болючі. Ах, доню моя, що робити, що робити? — драматично запитувала у мене, стискаючи худими пальцями мою руку.
— Може, замало свіжого повітря? — питала я наївно; ми вже віддавна грали у цю гру.
— Ах, ні, доню, я щовечора провітрюю принаймні півгодини, — відповідала вона.
— Може, ви їсте щось важке для шлунка? — пробувала я далі.