— Спати, Че Ґеваро, спати. Будемо спати, — повторювала я.
Я монотонно називала предмети, які готуються до сну, немовби читала особливу молитву — засинають зупинки й дороговкази, вуличні ліхтарі й східці біля входу в крамниці, автомобілі й комини на дахах, дерева, перехрестя, велосипеди, парапети на мості, трамвайні рейки й кошики для сміття, фантики від цукерок і недокурки, використані квитки й порожні пляшки від пива. І усі вулиці на Саській Кемпі — Французька, Оборонців і Хоробрих, Атенська й Саська, а також в інших районах, під кінець уже самі лиш райони й самі міста. Катовіце й Ґданськ. Вальбжих і Люблін. Білосток і Мронґово. Сон суне над самою землею, як грім, як темний, теплий дим. Оповиває усю країну дивним заціпенінням. Люди усюди підносять до облич руки й протирають сонні очі. На дорозі під Калішем автомобілі стають на узбіччі, а водії лягають край дороги спати, просто в сніг. Поїзди затримуються й дрімають у полях, кораблі монотонно колишуться на рейдах, до сну кличе портова сирена. Засинають верфі й зупиняються конвеєри на нічних фабриках. Позіхає ведучий у телевізорі, а потім вкладається спати перед очима сонно здивованих людей.
Я тулила його, як тулять дітей, і не було в цьому нічого непристойного, нічого незаконного, бо ми обоє були однаково крихітними, однаково маленькими. Ми летіли у цій маленькій, повній паперів квартирці з власним електричним сонцем, як одірваний всесвіт із прозорими крихкими стінами, мильна бульбашка над великим морозним містом. Повільні оберти навколо невидимого центра. Я відчула, що його тіло в'яне й стає важким, наче дозріло і має впасти на землю, щоби тепер із неї черпати добру силу, яка вже не дозволить, щоби його здмухнули, як фантик від цукерки. Мені здавалося, що між нами відкрилися шлюзи — зі скреготом, з благоговінням, великі річкові ворота, що оцим колисанням ми урухомили могутній механізм, натиснули кнопку. І тепер його вже не можна затримати — ріки зливалися воєдино, його і моя, зустрічалися, щоби поєднатися й перемішатися, і якусь мить я мала радісне відчуття, що саме так і має бути, що я візьму на себе його страх і розчиню його в собі, як грудку льоду у теплій воді, що, по суті, якби це все можна було зважити й підрахувати, якби можна було визначити міру його страху і мого спокою, вийшло би на моє; я розложистіша за нього, мене є більше. Моя ріка тепліша, випестувана на рівнинах, нагріта сонцем. Він — ледь що маленький струмок, крижаний і неспокійний. І тільки-но я про це подумала, як перелякалася, бо почала втрачати обриси. Маленький струмок переповнювався й вирував, впадав бурхливо, вириваючи дно. Ніс із собою якийсь мул, каламутнішав, атакував чимраз шаленіше. Але все це діялося під спудом, цього не можна було бачити. Че Ґевара заплющив очі й зітхнув. Мені здавалося, що він зараз засне. Але там під спудом почалася битва, натиск, насильство, вторгнення. Під спудом отой невинний старушок ішов напролом, примушував мене дихати в його панічному ритмі. Зсередини, як кола на воді, почали накочувати на мене хвилі паніки. Маленькі крижані уламки перетворилися раптом у дрож, який поволі охоплював усе моє тіло. Я ще пробувала втекти від того чогось страшного, вишкіреного, потворного, але наперед знала, що ніяка втеча неможлива. Бо це був остаточний стан, головний стан. Усе інше нам тільки здавалося. І раптом я зрозуміла, що він, Че Ґевара, має рацію — як могло статися, що це не спало мені на думку раніше? — за нами стежать, сидять на дереві, готують найстрашніші катівні, знають про нас усе. Якісь розмазані люди, темні постаті, сплетені з тіні, але поєднані слизькими пуповинами з темною серединою землі. Справді, чому б не могли сидіти на деревах, якщо відомо, що вони здатні на все? Чому не могли би стежити за нами в біноклі з тополі перед вікном? Як це могло видатися мені абсурдним? Десятки чоловіків у темних плащах, які прокрадаються завулками; сховані в подвір’ях міліцейські собаки; тихе потріскування радіостанцій; вибалушені очі ноктовізорів, націлені у кожне вікно. У своїх таємних садибах мають цілі тонни оснащення, яке нам навіть і не снилося. Тримають руку на пульсі кожного з нас. Диригують історією, тягнуть за мотузки, роблять нам із мозку воду, наказують бачити те, що хочуть, — і ми це бачимо. Підсувають нам під ніс готові речення — і ми їх вимовляємо. Друкують фальшиві газети, у яких описують світ так, як їм хочеться. Примушують нас вірити у щось, що не існує, і заперечувати те, що очевидне. І ми це робимо. Прикидаються нашими друзями, і навіть — так, так — я ніколи не можу бути впевнена, чи той, кого я бачу в дзеркалі, це справді я.