Я підхопилася й поправила штори з рушників на вікнах і про всяк випадок закрутила головний газовий кран. Навшпиньках перевірила, чи двері замкнені на всі замки. Він водив за мною очима як хтось, хто знає.
— А бачиш? А бачиш? Я ж казав. Казав, — бурмотів він.
Ми до ранку сиділи з ним, притулившись, на постілці з газет. У моїй голові цілу ніч розквітали дивні думки, схожі на ті хирляві білі рослини, які виростають морозними ночами на шибах вікон. Я їх замазувала, але вони й далі росли, хоча щораз слабші з кожною годиною. Може, їх проганяв світанок, який надходив. Під кінець я, мабуть, заснула, бо мене розбудив його голос і булькання води в чайнику.
Він стояв біля газової плитки і припинав до пояса пусту картонну кобуру. Штори були вже зняті, крізь вікна падало металеве зимове світло.
— Вже все, — сказав він. — Вони пішли. Але ще повернуться.
Я була приголомшена, немов викурила пачку цигарок, немов зомліла і немов мене привели до тями. З недовірою оглядала квартиру. Підозріло придивлялася до гілля дерев. Читала заголовки порозкидуваних усюди газет. У мене був напад страху, психопатичний випадок, думала я. Він заразив мене, я дозволила інфікувати себе, він загіпнотизував мене, я піддалася сугестії.
— Че, ти їдеш до лікарні. Я йду телефонувати.
Він не протестував і почав збирати свої речі. Коли я вийшла на вулицю, думки мої потихеньку опритомнювали, обтрушувалися, наче мокрі пси. Збиралися докупи, прибігали на збір. Шикувалися в шеренги, формували стрій. Починали розподілятися за порядком номерів. На вулицях було пусто, але це ж неділя. Сьогодні буде мітинг. Номер швидкої допомоги. Пані Анна — зателефонувати до неї і запитати, чи хоч вона, може, добре спала цієї ночі.
Я зайшла в будку і кілька разів набирала номер, але телефон, схоже, був зіпсований. Не приїхав жоден трамвай. Я йшла мостом на другий бік міста, коли побачила в Алеях колону броньованих машин, які наближалися з гуркотом.
Шаховий коник
Спершу вона морочилася з замками, але ті, мабуть, спрацьовували несинхронно, бо коли їй вдавалося провернути ключ в одному, другий лишався замкненим. І навпаки. З моря дув поривчастий вітер і метляв її вовняним шаликом по обличчю. Врешті він поставив обидві торби на під`їзді і нетерпляче забрав ключі з її рук. У нього все вийшло одразу.
Будиночок, який вони досі завжди винаймали, стояв над самим морем серед схожих літніх хаток, улітку шумних, відкритих усім протягам, оточених парасолями, пластмасовими стільцями і столиками з радіо та газетами — зараз замкнених на три оберти, занурених у зимову кому. Цей, однак, був трохи показніший — тут був камін і велика веранда, яка виходила просто на пляж. На веранді було повно піску, і вона одразу ж, як увійшли, зайнялася тим піском — змітала його щіткою.
— Навіщо ти це робиш? Ми ж не будемо о цій порі року сидіти на веранді.
Він випаковував із торби харчі й розкладав їх у холодильнику. Потім увімкнув телевізор. Вона запротестувала.
— Ох, ні, благаю, тільки не телевізор.
Хотіла щось додати, але стрималася.
З ними була собака, фокстер'єр — рухлива, неспокійна, неслухняна. Коли він розпалював камін, вона витягала з кошика деревинки, підкидала їх і ловила, коли ті падали.
Він крикнув на неї.
— Їй холодно, вона це робить, щоби зігрітися, — сказала вона.
— Ясно. А я потім буду прибирати.
— Адже це всього лиш собака.
— Мене дратує ця «всього лиш собака». Гасає без спочинку. Вона надто легко збуджується. Може, їй треба сипати щось у їжу? Бром, люмінал, щось таке?
— Колись вона не дратувала тебе.
— А тепер дратує.
Вона занесла свою торбу нагору, у маленьку, вихолоджену спальню. Присіла на прикрите ковдрою ліжко. Рената, «та собака», прибігла до неї і скочила на ковдру. Вона подивилася сучці у коричневі, блискучі очі. Стиснуло в горлі. Раптова мука в усьому тілі. Короткий пронизливий біль.
Щось недобре діється з часом, думала вона, він розклеюється й розшаровується. Дві великі тектонічні брили часу з понурим гуркотом відсувалися одна від одної, творячи вже на наступні мільйони років поділ на «колись» і «тепер». «Тепер» було шорстким, вугластим і мовчазним — уночі важкий сон, залишки гніву після пробудження, наче уві сні велися війни. «Колись» здавалося звідси неперервним і ритмічним, звук легенького м’ячика для пінг-понгу, коли вдаряє у гладкий стіл, мереживна тканина хвилин, у якій кожна була частиною іншої.