Тихо пішла до спальні і побачила, що постіль не готова, що білизна лежить на стільці, охайно складена, холодна, слизька. Шум телевізора внизу. З люттю, що наростала, як лавина, вона почала натягати ту постіль, шарпалася з вухами, і фізичні зусилля відповідали її гніву — співали на два голоси. Їй здавалося, що це гнів узагалі, безпредметний, як шаленство, але раптом, на її здивування, він в одну мить перетворився у вістря — як у мультфільмі, — скероване вниз, до крісла, де сидів мужчина з банкою пива, і як рій розлючених бджіл ринув униз дерев’яними сходами до вітальні. Вона стала в дверях і побачила голову мужчини — він сидів, обернений до неї профілем — і якусь мить мала враження, що ця матеріалізована злість ударить його щосили в скроню, а мужчина спершу знерухоміє, а потім безвладно опаде на спинку. Мертвий.
— Гей, може, допоможеш мені? — гукнула вона згори.
— Вже йду, — відповів він і неохоче підвівся, все ще дивлячись на екран.
Поки він вийшов нагору, вона вже заспокоїлася. Глибоко втягла повітря.
— А ти не будеш митися? — запитала зовсім спокійно.
— Я купався перед від'їздом.
Вона лежала навзнак у неприємній холодній постелі, яка здавалася вогкою. Він пішов вимикати світла. Чула, як замикав двері на веранду, вкладав целофановий мішок у кошик для сміття. Потім роздягнувся і ліг на своїй половині ліжка. Якийсь час лежали так обіч себе, а потім вона присунулася і поклала голову йому на груди. Він погладив її голе плече з батьківською чулістю, але за другим дотиком та чулість повністю зникла — його дотик був просто дотиком, нічим більше. Він перевернувся на живіт, а вона поклала руку йому на спину, наче притримувала його. Так вони засинали вже роками. Рената зі стогоном лягла їм у ногах.
Він встав перший, щоби випустити собаку. До вітальні вдерся подмух морозного повітря. Він дивився, як собака побігла в напрямку моря, прогнала двох чайок, зробила свої справи і повернулася. Від моря віяло різкими поривами. Він поставив воду на каву і чекав, поки закипить. Кинув оком на розставлені шахи, перевірив, чи не лишилося в каміні трохи жару, але вогонь вигас зовсім. Залив каву, додав молока і цукру — для неї. Повернувся з горнятками нагору і заліз у теплу постіль. Пив сидячи, спершись на узголів'я.
— Мені снився літак, повний тістечок, наполеонів, — сказала вона грубуватим від сну голосом. — Вже лежав сніг, але якийсь рожевий.
Він не знав, що відповідати. Йому рідко щось снилося, а якщо й снилося, то цього й так ніколи не можна було розповісти. Йому бракувало слів.
Після сніданку він витягнув свій апарат, протер обидва об'єктиви — вони мали йти на прогулянку.
Одягнули усі теплі речі, які мали з собою — пухові куртки, високі черевики, шалики і рукавиці. Рушили пляжем у напрямку дюн, туди, де зникали дерев'яні будиночки і починалося царство трав, що тремтіли під вітром. Він присів і сфотографував купку патиків, викинутих морем — виглядали, як кістки якоїсь тварини. Потім дивився крізь об'єктив, обертаючись навкруг себе. Вона обігнала його і йшла тепер самим берегом моря; її сліди залишали м'які заглибини, які одразу знищувала вода. Рената приносила якісь палки й штурхала її ними в ноги. Коли вона тяглася за палкою, Рената гарчала і не хотіла віддавати.
— Як же я тобі кидатиму, як ти не хочеш віддати, дурна собако, — сказала вона їй.
Рената віддала здобич. Палка високо злетіла й одразу повернулася в собачих зубах.
Жінка усвідомила, що на неї дивиться кругле око об'єктива. На коротку мить побачила себе такою, якою бачить її мужчина — маленька темна фігурка на тлі розмаїття білого і сірого, вугласта постать з виразними контурами. Він підловлював її на гарячому. Вона зробила щось погане? Мужчина сховав обличчя за апаратом і цілився в неї, як з револьвера. Вона мала би вже звикнути — він завжди її фотографував, але зараз знову, як учора біля постелі, відчула ту саму злість. Відвернулася. Він наздогнав її, і вони йшли мовчки. Вітер розгрішував від цього мовчання — вдирався в рот, наказував мружити очі. Що довше мовчали, то менше лишалося слів, які можна промовити, то більше полегшення приносило таке мовчання. Його думки відбігали кудись ліворуч, до моря, летіли над шкаралупками рибацьких катерів і осідали на островах, у чужих краях, будь-де. Її — верталися додому, до шухляд і нутрощів сумочок, кидали оком на календар, підбивали рахунки. Мовчання не було болісним, добре мати когось для мовчання. З якимось піднесенням вона подумала: «Це мистецтво — так мовчати», — і повторила цю фразу подумки кілька разів. Вона їй сподобалась.