Вони приємно повечеряли з її нареченим. Його лице було сховане за густою бородою та окулярами. Він не розмовляв англійською і через це видався йому якимось похмурим. Професор Ендрюс їв червоний суп із буряків з маленькими вареничками і зрозумів, що це отой знаменитий «борсч», про який постійно розповідав його дід. Його дід народився в Льодз. Дівчина, сміючись, виправляла його. Повторювала, як дитині: «борщ», «Лодзь». Його язик був безрадний супроти цих слів.
Він був уже добре напідпитку, коли вони дісталися нарешті до якоїсь дільниці, повної високих будинків. Виїхали ліфтом на останній поверх, і дівчина показала йому його житло. Це була однокімнатна квартирка з маленькою кухнею, затиснутою між кімнатою і лазничкою. Передпокій був такий маленький, що втрьох вони не вміщалися. Домовлялися ще галасливо на завтра, дівчина обіцяла привезти йому валізку. Її наречений розмовляв із кимось по телефону таємничим півголосом, і нарешті вони пішли. Професор, вичерпаний борщем і алкоголем, кинувся на ліжко й заснув. Спав він неспокійно, йому хотілося пити, але не було сил вставати. Чув якийсь галас на сходовій клітці, стукіт дверей, кроки людей. Можливо, це йому здавалося.
Прокинувся і з жахом ствердив, що вже одинадцята. З несмаком оглянув свій вим'ятий костюм. Прийняв душ у маленькій понурій лазничці і, на жаль, мусив одягти несвіжу білизну. Потім шукав у шафках якої-небудь кави. Знайшов якісь рештки у баночці від джему. Кавоварки не було, тому запарив собі просто в горняті. Кава була видхла і смакувала, як відвар із кори. Телефон мовчав, Ґоша, мабуть, видобувала його торбу. З горнятом кави він розглядав книжки на полицях, усі польською мовою, в неприємних, шорстких для ока оправах.
Ґоша не телефонувала, час плинув поволі у густому, перегрітому, сонному повітрі. Професор підійшов до вікна і побачив простір, позначений рівними брилами будинків. Усі вони були однакового кольору — сірого, злегка вибіленого неба. Навіть сніг здавався сірим. Непереконливо світило сонце.
На вулиці стояв танк. Професор Ендрюс аж відчинив вікно, такою несамовитою була ця картина. Морозне повітря вдарило його в лице. Біля танка крутилися маленькі фігурки, безумовно, солдати. Його раптом охопив неспокій, можливо, кава була надто міцною. Вишпортав із кишені картку з номером телефону Ґоші і складав ввічливе, але категоричне питання: чому вона досі не озвалася і що з його торбою. У трубці не було сиґналу. Він набирав номер іще кілька разів. Потім набрав номер в Англії — те саме. Пробував усі номери, які йому спадали на думку. Телефон був зіпсований, але ж він пам'ятав, що бородатий наречений учора звідси телефонував. Його охопила злість. Він швидко одягнувся і з'їхав ліфтом униз. Після години блукань між будинками (вони здавалися однаковими) знайшов нарешті інший телефон, але усвідомив, що не має польських монет. Лише два банкноти, він навіть не знав, багато це чи мало. Рушив у пошуках місця, де міг би їх розміняти, але єдина маленька крамничка, яку він знайшов, виглядала зовсім покинутою. Зрештою, була неділя. Він зі страхом подумав, що зробив нерозумно, вийшовши з дому, вона напевно намагалася знайти його, може, вже чекала на нього. Вирішив повернутися і зрозумів, що заблудився. Він не знав, який з будинків — його будинок. Не пам'ятав адреси. Яка легковажність. Що за країна. Побачив пару якихось старших людей, що йшли під руку, і рушив у їх бік. Але про що він їх питатиме і якою мовою. Вони пройшли повз нього, дивлячись в інший бік.
Він блукав між будинками, щораз більше відчуваючи холод і розпач. Навіть не помітив, коли зробилося темно. Якимось чудом натрапив на танк, біля якого тепер весело палав вогонь у металевому ящику. Солдати, які мали на спинах зброю, гріли біля нього руки. Він відчув якийсь атавістичний страх і швидко відступив у темний парк, але завдяки тому танку йому вдалося визначити свій будинок — він пам’ятав вид з вікна. З полегшенням дістався до своєї чужої квартири і замкнув за собою двері на ключ. Була шоста, його лекція якраз почалася. Без нього. А може, якраз із ним, може, це сон, може, це якийсь дивний стан свідомости, зумовлений утомою, польотом, погодою чи хто там зна, чим ще. Його психологічній школі відомі були такі речі.
Він зазирнув у холодильник і знайшов там шматок засохлого жовтого сиру, банку паштету, масло і два яйця. Від вигляду їжі шлунок взяв гору над нервовою системою професора Ендрюса. За декілька хвилин весело шкварчав омлет. Найбільшим подарунком, який професор дістав цього дивного дня від життя, була пляшка Johnny Walker`а, яку він купив ще на Гітроу. Зараз налив собі півсклянки й випив мало не душком.