Наступного дня прокинувся рано, тільки-но сіріло. У ліжку він лежав голий — вирішив шанувати свій одяг і не спати в білизні — хто зна, на скільки її мало вистачити. Почекав до сьомої і обережно підняв телефонну трубку. Нічого. Телефон не полагодився, хоча професор мав таку дитинну надію. Часом з реальністю, яка є, зрештою, лиш проекцією психіки (так вважали в його психологічній школі), діються дивні речі. Він набрав у ванну води і, лежачи в приємному теплі, обдумував план дій. Він купить план міста, знайде посольство. Потім уже все буде просто. І ще закупки, він повинен з'їсти щось порядне. Повен життєвих сил, він одягнувся і з'їхав униз. Рушив у бік танка — той стояв біля якоїсь, либонь, головної вулиці. Танка не було. Зате вулицею проїхали броньовані машини, одна за другою, зі зловісним гуркотом. Перехожі дивилися на них із якимось дивним виразом обличчя. Він енергійно зачепив одного з них — чоловіка свого віку із напханою сіткою. Одразу, по очах, здогадався, що той його не розуміє. Закінчив, однак, своє питання. Той безрадно підніс і опустив руки. Професор ввічливо попросив вибачення і пішов далі, туди, де, як йому здавалося, чув шум багатьох машин. Опинився біля дворядної дороги. Нею зрідка проїздили машини та червоні автобуси. Він не знав, де вони зупиняються, куди їдуть, чи він у центрі, чи на периферії.
Він вирішив послухатися інстинкту — це була одна з найважливіших засад психологічної школи, яку він представляв, — слухатися інстинкту, інтуїції, передчуття. Ішов тротуаром, мерзнучи все більше, аж дійшов до площі, з якої променями розходилися вулиці. Було підозріло пусто, наче настали свята, а це ж був понеділок чи вівторок. З ентузіазмом помітив знайоме слово серед небагатьох вивісок: BAR. Відчинив двері. Якийсь час він не бачив нічого, бо скельця його окулярів укрилися молочною плівкою пари. Він протер їх хусточкою і побачив непривітне приміщення з кількома вбогими столиками. За одним із них сиділа стара беззуба жінка. Вона нічого не їла. Просто сиділа і дивилась у вікно. За стійкою стояла поставна дівчина у посірілому фартусі. Ніде не було видно слідів їжі, тож він подумав, що, може, слово BAR означає польською мовою щось інше, ніж англійською. Непевно кашлянув. Дівчина щось йому сказала. Він запитав, чи міг би чогось поїсти. Вона подивилася на нього здивовано. Не розуміла його. Після хвилини ніякового мовчання він збентежено показав пальцем на свій відкритий рот. «Eat, eat, food», сказав він. Дівчина на хвильку замислилась, а потім зникла у напівпрочинених дверях. Повернулася з іншою, старшою. Засоромлений, він ще раз повторив отой простий жест. Жінки швидко й бурхливо почали про щось розмовляти. Показали йому столик і за хвильку поставили на ньому — одна суп, друга — тарілку з дивними кльоцками.
Якийсь час вони стояли над ним, поки не переконалися, що їжа зникає у нього в роті. Була вона недобра, без смаку, і голод професора зник. Він поколупався виделкою серед кльоцків і витер рота паперовою серветкою. Підійшов до стійки й подав дівчині банкнот. Вона видала йому чималу здачу, так він принаймні думав — багато банкнотів і багато монет. Він вийшов на вулицю, прагнучи запам’ятати цей BAR. Почувався висміяним, жалюгідним. Знову захотів опинитися вдома на одинадцятому поверсі, телефон уже, напевно, працює. Побачив автобуса, який над’їздив із протилежного боку і затримався за кількадесят метрів від нього. Люди, пропихаючись, виходили й заходили. Професор у раптовому імпульсі заскочив усередину. Рушили. І раптом його кинуло в жар, бо автобус поїхав зовсім не туди, куди, як йому здавалося, повинен, а спритно повернув на площі і в’їхав у якийсь короткий тунель, а потім раптом опинився на мості, і професор Ендрюс побачив унизу річку, якою ліниво пливла крига. Йому здавалося, що люди дивляться на нього вороже, тому намагався заспокоїтись, не дати пізнати по собі, що несподіваний вчинок автобуса налякав його. До того ж, він не закомпостував квитка. Якщо на вулицях стоять солдати, то за це можна потрапити до в’язниці. Так, він чув про такі випадки, коли люди назавжди пропадали в азійських в’язницях. Він полегшено вискочив на найближчій зупинці і одразу ж пішов назад. Дув сильний вітер. Він був вимушений зав’язати під підборіддям шнурочки шапки-вушанки. Ніс у нього майже відмерз. Нарешті дійшов до знайомої площі і знайшов дорогу додому. Від холоду він не відчував пальців, мало не біг. На вулиці побачив якусь вітрину, освітлену краще за інші. Підійшов до неї радше від туги за світлом і кольорами, аніж з цікавости. Це була крамниця, нормальна крамниця, де на полицях стояла безліч кольорових товарів. Через зміцнену ґратами шибу він бачив алкогольні напої зі знайомими етикетками, консерви, солодощі, одяг, іграшки. Ще не було пізно, але крамниця була зачинена. Він спробував розшифрувати табличку з годинами роботи. Зрозумів, що крамниця мала би бути відчинена, але була зачинена. Розчаровано дивився крізь шибу. Коли отак стояв, повз нього пройшов якийсь чоловік, несучи малесеньку ялинку. Сказав щось професорові і засміявся. Професор усміхнувся у відповідь, але чоловік проминув його і зник.