А потім починали їздити ліфти, будинок прокидався від пополуденної дрімоти. Стукали двері, починала працювати перистальтика сміттєпроводів. Якісь діти галасували на сходах, вертаючись зі школи. У когось вмикалася сигналізація в машині перед домом. Приглушено дзвонив телефон. Скреготали ключі в замках. Близнята котрийсь там раз прокидалися, тепер уже на бісквіти з тертим яблуком чи на солодку моркву, на персикове пюре, на омлет. Треба було запалювати лампи, поволі, одну за одною, спершу в кухні, потім у кімнатах. Пральна машина вимагала своєї порції пелюшок. Ота замовкала, налякана вечірнім пожвавленням. День входив у свою колію, тепер уже бігтиме рівномірно, ритмічно, хвилина за хвилиною, година за годиною в такт великого метронома вечора.
Зрештою, у цей час вертався мужчина — вішав синій плащ у передпокої, ішов мити руки і брав хлопців на коліна. Її цілував у губи. Непомітно вмикався телевізор; вони обідали за маленьким столом у кухні. Тоді він говорив, що як усе буде добре, то в новій квартирі буде гарна їдальня.
Раз на тиждень вони ходили в кіно. Це теж диктував метроном. Запрошували тоді дівчину по догляду за дітьми. Близнята ніяк не протестували проти їхнього виходу. Не плакали, коли вони йшли, і вже спали, коли вони поверталися. Після кіно вони ще йшли щось з'їсти, але з цим завжди були проблеми, бо усе вже було зачинене, тож опинялися врешті у якомусь турецькому барі над кебабом, який подавали у пластикових мисочках.
Це не було вистежуванням. То надто велике слово — просто вона пізнала розклад дня співачки. Вранці та була вдома. Ранок мовчав. Співати починала близько полудня, потім наставала тиша. Потім ще раз оживала десь біля третьої, часом на годину, дві. І тиша. Саме тоді вона виходила, а ця, що слухала з вухом при підлозі, вже чекала біля вікна, щоби побачити її згори, зі свого дев'ятого поверху. Та йшла енергійним кроком, злегка вивертаючи назовні стопи, як досвідчена танцюристка. Її волосся, густе, чорне, кучеряве, грайливо заколоте, спадало на плечі. Плащі носила довгі, широкі, а під ними завжди щось невеличке, обтисле. Густі, холодні кольори — малиновий, індиґо, фіолетовий. Сідала в невеличкий чорний автомобіль і зникала за будинками. Ця з близнятами ніколи не бачила, коли вертається. Мабуть, пізно.
Невдовзі їй вдалося перекроїти весь денний ритм, щоби якраз бути у скверику біля дому, коли та виходить. Хлопці гралися в пісочниці, а вона сиділа на лавці, розіп'явши погляд між їхніми головами в пісочниці й дверима на сходову клітку. Підстерігала її. Бачила, як наспівуючи щось під ніс, витягала з торбинки ключики, якусь хвильку гралася ними, натискала брелок. Машина відповідала їй лагідним попискуванням і підморгуванням. Та кидала торбинку на заднє сидіння і рушала. Зникала.
Ця друга забирала дітей і верталася додому.
Потім навчилася вже точно передбачати час. Це не завжди вдавалося, ота не була, мабуть, пунктуальною. Але коли все виходило, вони миналися на тротуарі. Спершу байдуже — стільки ж бо є чужих людей, котрі минають одні одних протягом дня, стільки облич, плащів, черевиків, портфелів і торбинок. По якімсь часі вже дивилися одна на одну. Натяки на усмішки. Нарешті якось ота сказала: «Добридень», а вона зробилася уся червона і нерішуче відповіла на привітання. Після отієї замашистої залишалася смужка запаху, легенького, квіткового.
Так це тривало — дві пори року, які лиш трішечки відрізнялися одна від одної між будинками, де домінуючим кольором була брудна білина тиньку.
Улітку вона почала боятися, що та раптом виїде, і не буде вже слухання з вухом при підлозі. Рано чи пізно це мало статися. У такому місці не живуть усе життя, особливо якщо ти співачка. Колись вона вже зникала на місяць, і покинутий нею будинок, незважаючи на всі оті голоси й звуки, отой шум ліфтів, плач сміттєпроводів, стукіт дверей, арпеджіо дитячих кроків, що бігали наввипередки сходами, зробився жахливо пустий і глухий, непридатний для життя. Отоді-то вона й домагалася від чоловіка подвійної порції запевнень — будиночок серед дерев, велика їдальня, вихід на веранду і просто в сад. Він притакував, але якимось чудом це означало «ніколи». Потім він тулився до її грудей, ще зовсім недавно повних молока — вона тоді почувалася сильною. Почувала себе надійним місцем — місточком над павіддю чи навіть великим трансатлантичним мостом, і це було, безумовно, приємне почуття. Але засинала здивована, що не може притулитися до себе самої чи саму себе заколисати, і мала тоді враження, що є тягарем для самої себе, що вона в собі ув'язнена. Клітка, зроблена з її власних ребер.