Вона зробила собі справжнє риштовання зі старих столів, яких повно було на веранді. У пластикових відрах розводила фарби, у слоїках змішувала кольори. Коли в березні почало теплішати — деякі дні бували майже весняними, — вона широко відчиняла вікно, тоді було чути, що навіть підспівує собі під ніс. А коли вибиралася в містечко на пошту чи до банку, то купувала собі пляшку вина. Усі дні виглядали однаково, лише природа виламувалася з отого повторюваного, монотонного ритму, бо морози спали, і великі маси вогкого повітря висіли тепер нерухомо над селом. Кора дерев стала лискучою, оксамитною, торішнє листя оточила хмара гнильного запаху. Нарешті в парку розквітли проліски.
Коли перед Великоднем, який випадав на початок квітня, розіслала усьому селу нові запрошення на виступ, господар ходив від хати до хати і казав людям, щоби прийшли, щоби були милосердними, врешті-решт ті дві години їх не спасуть, а їй буде приємно, бо ж готувалася цілу зиму, і вона непогана жінка, може, лиш трошки придуркувата, але якось по-доброму придуркувата, бо ж нікому нічого поганого не робить, лише танцює. Тому в сам Великдень пополудні, після ситних обідів знову прийшло на виступ дев’ятеро людей плюс троє гостей з містечка. Несміливо заходили до темної зали, скеровувані стрілками, намальованими на стінах. У напівтемряві займали місця під акомпанемент вишуканої музики. Потім розблисло світло, і в них витворилося враження, що опинилися у справжньому переповненому театрі, які показують у кіно — із залою для глядачів, балконом і ложами, і навіть здавалося їм, що чують шум сотень людських голосів. Це вже була не та сумна обдерта зала, що раніше. Стіни тепер були покриті рядами збуджених облич; лиця сягали від підлоги до стелі. У ложі праворуч видно було навіть короновані голови і когось із пурпуровою президентською стрічкою, що бігла навскіс через груди. І були капелюхи жінок і циліндри чоловіків, а також цілком звичайні обличчя. Ті, що в залі, були намальовані недбало — усі схожі один на одного, але ті, що в ложах, різнилися між собою, і якщо придивитися уважно, то можна було там розпізнати світле волосся Мерилін Монро і характерну зачіску Елвіса. О, і вже задоволено показували один одному — вусате обличчя маршала Пілсудського, а може, то був Лех Валенса. Були обличчя шоколадні й бородаті, круглі й видовжені. Були старі й були діти. У дальших рядах вони робилися подібними, а потім були вже лиш парою крапок і двома перпендикулярними лініями — ніс і вуста. Але нічого. Господар гучно сміявся, дивлячись на все це. А то, холера, має талант, сказав. І немовля сміялося, а потім розплакалося, мабуть, тому, що в маленькій дитячій голівці не вміщалася така різноманітність, така кількість облич. І тому коли вдарила музика, вони радісно заплескали, а вона, жінка в білому тюлі, елегантно вклонялася їм, і взагалі не можна було розпізнати, скільки їй років. Вона танцювала перед ними напрочуд легко, і тепер не стільки вірили їй, скільки знали, що вона не вчинить їм прикрости — не впаде, не розсиплеться на порох, не злетить раптом у повітря, несена тюлем, як повітряна кулька. Це була якась музика, яка нагадувала дзижчання комах, а вона й справді перетворювалась у шершнів і бджіл, тріпотіла руками, а якась дивна, подвійна діадема в її волоссі справляла враження, наче то були великі очі. Ох, усім дуже сподобалося, і навіть викликали її на біс.
Наступного дня про малюнки знало вже усе містечко, а невдовзі й уся околиця, і на довгий травневий вікенд приїхало кілька осіб, щоби кинути на них оком. Вона була ввічливою, але категоричною — нехай залишать адреси, дістануть запрошення на спектакль.
І все останнє літо вона регулярно, щонеділі виступала для вражених нею і її залою туристів, і навіть зняли про неї фільм для місцевого телебачення. Камера показувала то її, то картини. Ну, й живих глядачів, які сиділи у декількох рядах. Коли вона отримала ту касету, то дивилася її багато разів, майже щовечора, по телевізору, який спеціально для цього купила. А потім написала першого закінченого листа.
Коханий Татусю, надсилаю тобі касету з мого сольного виступу. Я би дуже хотіла, щоби ти подивився її без упереджень. Гадаю, що ми повинні нарешті помиритися. Я завжди любила тебе і — тепер уже можу про це сказати — писала тобі майже щодня. Я й досі маю усі ці листи. Якби ти хотів їх колись переглянути, то я запакую їх у пачку й перешлю тобі, їх багато. Ти не мав рації. Я мала талант, лиш ти не міг його розпізнати. Я дуже працювала, і тепер на мої виступи приходить багато людей. Коли я танцюю, зала у моєму театрі переповнена. Я вже бачу, як ти дивно посміхаєшся — це іронія, я знаю. Я завжди боялася цієї посмішки. Мене палив сором, що я така, яка є, що я взагалі є. Але кожне почуття має свої межі — я вже надто стара, щоби соромитись, а ти вже надто старий, щоб ігнорувати мене. Може, тепер усе складеться між нами добре, і ми забудемо давні образи. Будемо як батько і донька.