С. думав: «Навіщо мені такі знання? Навіщо мені таке знаття майбутнього, яке набуває сили лише постфактум, з яким нічого не можна зробити?» І якось попиваючи з Рітою коньяк у кухні (вона в отому своєму екзотичному халаті з павами, у пантофлях з помпонами, завжди акторка, навіть на кухні), він усвідомив, що йому зовсім не йшлося про майбутнє. Власне кажучи, його не цікавило, що станеться. Йому йшлося про сенс, про керунок. Ішлося про порядок. «Чи є в усьому цьому порядок?» — спитав він Ріту, а вона відповіла, прикурюючи цигарку: «Є — такий, який сам собі створиш». Але йому цього не вистачило. «А більший, загальний, понад нами?» — запитав. «Ясно», буркнула вона, цідячи хороший коньяк із відомого буфету. «Ясно. Історична справедливість, діалектика, класова боротьба… Дурного вдаєш?»
Він не міг сказати їй про Женю. Навіть вона не знала. Женя мав залишатися таємницею, соромливим секретом, схованим на дні шухляди, як пачка порнографічних знімків.
Пйотровському він час від часу давав пляшку шампанського або півкілограмову пачку кави. Нічого при нім не казав. Усвідомлював, що оті його поїздки на Саську Кемпу могли би знищити його кар’єру — його могли би звинуватити в шпигунстві, в зустрічах з агентом розвідки, не має значення, що немічним. За допомогою квасолин він передає йому таємні відомості, а усе це ворожіння — ніщо інше, як ворожа діяльність, скерована проти народної держави.
Вертаючись додому після чергового візиту, він думав, що якщо взагалі можна зазирнути в майбутнє, а це, мабуть, мало правдоподібно, власне кажучи, неможливо, бо ж час біжить однією колією від А до Б у тривимірному просторі і реальність існує об’єктивно, об’єктивно, об’єктивно — він жував це слово, бо думки йому раптом повтікали, — отож, навіть якщо припустимо, що майбутнє можна передбачувати, то виходить із цього якась страшна правда. І зосереджений, переляканий, він раптом усвідомлював її: існує непорушний, зовнішній порядок, на який неможливо вплинути; нас рухають рухи більші, ніж ми самі, і ми не знаємо, що важливе, а що ні. І чому ж загублені ключі від квартири мали би бути менш важливими, ніж просування по службі чи закордонна поїздка. Чи є близнята Пйотровського менш істотними для світу, ніж зміни у кріслах ЦК після чергового пленуму? І отой вигук Ріти у якомусь сліпому забутті, безглуздий вигук — змія холодна! — хіба має менше значення, ніж паніка після смерти Сталіна? Може, саме так і є — що ми не знаємо справжньої ієрархії цінностей, — але як тоді жити, чим керуватися?
А якщо пізнання майбутнього неможливе, і Женя його дурить, а він, як дитина, дозволяє божевільному старому водити себе за носа? І немає ніякого майбутнього, ніякого визирання поза час. Існують просто наслідки теперішніх дій. Тоді відвідини на Саській Кемпі — це лише психологічний ритуал, пошук замінників безпеки, щось на зразок ходіння до церкви. І така візія є ще гіршою від попередньої, бо тоді б ми були лиш заручниками тут і тепер, гарматним м'ясом хаосу, жертвами ілюзій інших людей, стадом лемінгів, яке мчить наосліп.
Він не хотів про це думати. Як тільки лімузин рушав із Саської Кемпи і вертався на другий бік Вісли, він мав забути про Женю і про його сестер. Часом, вертаючись мостом Понятовського, він непереконливо обіцяв собі, що більше до Жені не поїде. А за тиждень, за два, за місяць знову відчував те саме прагнення, наче йшлося про те, щоби випити горілки, щоби послабити дотеперішній порядок, і він лиш кидав Пйотровському гасло «Саська Кемпа», і їхали туди увечері по ту саму порцію розпачу. «Про що мені, до біса, йдеться, про що мені йдеться?»
Наступного дня вранці він з'являвся в будинку, швидко піднімався до себе широкими мармуровими сходами, дивлячись під ноги, і лиш злегка кивав головою чоловікам у синіх костюмах, які його минали. У себе одразу западав за стіл із нестерпним почуттям, що він для цього місця зовсім не годиться, що він через силу мусить щоранку урухомлювати якусь особливу частину самого себе, щоби все це витримати. По суті, його гарний кабінет збуджував у ньому відрух нервових позіхів, почуття психологічно неможливе, суперечливе саме в собі — смертельну нудьгу поєднану з тваринним жахом. Ця дивна мішанина спричиняла, що він починав пітніти протягом першої години і часто мусив міняти сорочку, завжди на таку саму (приносив її в портфелі, старанно запаковану Рітою), звичайно, за зачиненими дверима, щоби не помітила його секретарка, їй-бо він вірив найменше. Потім, однак, і він, і його тіло, у дружньому зв'язку, який утверджувався з хвилини на хвилину, напомацки віднаходили одне одного, а допомагала у цьому чарка коньяку і кілька викурених цигарок. Він підозрював у себе звичайну неврастенію, перевтому. «Це мине, це само мине», — повторював він. І минало.