Свіжий, вже спокійний, підходив він до вікна і зі зростаючим почуттям тріумфу кидав погляд на рухливу круглу площу біля ЦК. Звідси було видно, які прості правила керують вуличним рухом, і може, так було й зі світом — зелені та червоні світла змінюються з чудесною ритмічністю, а в самій середині хаосу стоїть поставний міліціонер і з вишуканістю архангела показує людям правильний шлях.
Журек[3]
— Треба було нам взяти візочок, — сказала одна другій, коли вони вийшли на давно вже не чищену від снігу дорогу до автобусної зупинки.
Старша несла дитину, завинену в ковдрочку, яка зараз, коли швидко сутеніло, зробилася сірою, наче була брудна. Молодша йшла за матір'ю, ставила ноги просто в її сліди на снігу, так було легше.
— Треба було нам їхати вдень, а не на ніч, — знову обізвалася старша.
— Треба було й треба було, — сказала молодша. — Не встигла я.
— Не треба було так наряджатися.
— Ти теж наряджалася.
— Зовсім не наряджалася. Шапку не могла знайти.
На автобус ледве встигли. Той приїхав весь у парі, майже пустий — бляшана видмушка. На задньому сидінні тіснилася група підлітків. Їхали, мабуть, до містечка на дискотеку. Молодша приглядалася до них спідлоба, але жадібно. Оцінювала дівчат, особливо одну, у шкіряній куртці й обтислих джинсах. Мати про щось тихо запитала доньку, але та лиш буркнула у відповідь. Потім протерла вкриту парою шибу й дивилася в морок за вікном, який час від часу блимав світлами. Памолодь поїхала далі, а вони обидві вийшли на наступній зупинці, де бічна дорога поєднувалась із дворядною, по якій з гуркотом проносились великі вантажівки.
Поминули святково освітлений мотель і дійшли до рибного ресторанчика. Постояли хвильку перед написом «Завжди кока-кола», який, наче великий червоний місяць, освітлював фасад недавно відремонтованого дому.
— Покличемо його сюди чи як зробимо? — запитала мати.
— Ти йди, а я тут почекаю з дитиною.
Старша жінка увійшла й одразу повернулася.
— Немає його. Пішов додому.
Подивилися одна на одну і пішли на подвір'я.
Загавкав прив’язаний до будки собака. Автоматично запалилося світло. Сніг милосердно покрив увесь будівельний розгардіяш — купи дощок, пачки стиропласту, запаковані в плівку, піраміди пустотілої цегли. Пан Владек будував гараж.
Він вийшов до них. Поставний рудавий чоловік у в’язаному светрі, рукави якого немилосердно поролися. Здивовано подивився на них.
— А що то ви тут робите в такий час? — запитав без привітання.
— Маємо справу.
— Так? — запитав він протягло, ще більш здивований.
— Можна увійти?
Він завагався, але лише на мить, майже непомітно. Впустив їх усередину, у свіжо тиньковані сіни, з грудочками цементу, які зараз хрупали в них під ногами. Увійшли до захаращеної кухні. Він, мабуть, майстрував щось біля мийки, бо шафка була відсунута від стіни, відкриваючи таємниці труб і колін.
— Можна сісти? — запитала старша.
Він поставив їм два стільці, майже посеред кухні, а сам закурив і сперся на ту відсунуту шафку. Лише зараз побачив дитину й усміхнувся.
— Хлопець чи дівчинка?
— Хлопець, хлопець, — відповіла молодша і розгорнула на дитині ковдрочку.
Відсунула їй з очей блакитну вовняну шапочку. Дитина спала. Її маленьке зморщене личко нагадувало пану Владкові свіжо вилущений волоський горіх. Було негарне.
— Гарний, — сказав він. — А як звуть?
— Ще ніяк, — весело сказала молодша.
— Владислав, — швидко встряла старша.
— Владислав? — здивувався він. — А хто ж тепер називає дитину Владислав?
Скривився. Затягнувся цигаркою.
— Ну, то що то за справа?
— Тебе звуть Владислав, і він Владислав… — тягла старша.
— Може бути й Владислав, хто сказав, що ні.
Замовкли. Чоловік струшував попіл на підлогу.
— Ну?
Жінка швидко відвела очі на кінчик спертого до стіни карниза й промовила у тому напрямку:
— Це твоя дитина, Владек. Ідуть свята, тож хочемо її охрестити.
Лице чоловіка застигло.
— Ти, Галино, хіба охуїла. Як це може бути моя дитина? Ну, Івонка, — звернувся він до дівчини, — як це може бути моя дитина, що ви обидві вигадуєте?
Івонка прикусила губу і почала швидко колисати дитину. Та прокинулася й заплакала.