«Вона інфантильна, ця Сабіна», сказала якось чоловікові. «Вона там хіба грається тими ляльками». — «Не жартуй», відповів він без зацікавлення. І до дав: «Скажи їй, що вона мала зробити гемоглобін і що я зможу оглянути її наступного тижня». На те пані Йоля: «Поставив би ти їй спіральку». — «Бачиш, — він на те, — я просто не встигну, бо вона тут же знову вагітна. Скажи їй, щоби прийшла на УЗД».
Порядок усталено давно. Тепер Сабіна п'є в кухні чай і їсть тістечка. Часом із цукром, часом кокосові. Пані Йоля в обтислих лосинах лиш під'їдає, бо вона завжди на дієті. Розмовляють уривчасто. Сабіна розповідає їй про своїх хлопців, що найстарший уже вчиться в технікумі, а наймолодший щойно починає ходити. Пані Йоля плутає їхні імена, але вдає, що ні, що пам'ятає. А ще пам'ятає, що не слід питати про чоловіка Сабіни. Знає, що Сабіна тоді брехатиме, скаже, що усе гаразд, що працює, що повісив удома карнизи, що навіть спік щось, що попідв'язував помідори на їхній ділянці біля залізниці, що ходили в неділю до костелу, що їздили автобусом за місто на ставки, аби діти могли скупатися. Що не п'є. Ні, не скаже, що не п'є. Взагалі нічого не згадає про пиття чи непиття, ані про інші речі. Чого не згадуєш, те не існує. Це саме ота вправність у неназиванні. Рідкісне вміння ковтати слова ще до того, як вони з’являються у вустах, готові до вимовлення. Пані Йоля кидає тоді крадькома на неї погляд. Сабіна підносить склянку до вуст. Її плечі здаються тоді дивно вузькими, крихкими.
Після чаю настає прасування. Купа чистої, шорсткої від прання одежі. Рушники. Постіль. Сватання одна з одною шкарпеток, зв'язування їх у м'яку кульку. Витягання простирадел. Пришивання обірваних під час прання ґудзиків. Прасувальна дошка — це стійка, з-за якої Сабіна розглядає вечір.
Дівчатка прощаються з учителем і йдуть нагору. Та друга — темноволоса, з великими очима. Третя — світла й пухкенька, рожево-палева. На сходах домовляються про правила гри. Діляться світом. Я маю сьогодні Бланку і Циганку. Ти — Принцесу і Сусанну. Ти вчителька, я лікарка. Ти приходиш до мене з дітьми. Будемо запрошувати одна одну на гриль. Будемо їздити до Тунісу.
Сабіна весь час бачить їх куточком ока. Праска лишає гладенький слід, випростує те, що криве.
Дівчатка розкладають іграшки, руками окреслюють простір. Тепер, переходячи невидиму лінію, треба казати «добрий день», до імені слід додавати «пані».
Сабіна бачить, як вони кладуть ляльок на рожевий килим, як розв'язують зав'язочки їхніх платтячок, ті самі, які вона недавно зав'язувала, як роздягають ляльок догола. Ах, ні, не догола, лялька ніколи не буває голою. Рожева нап'ята шкіра струнких, комаших барбі. Вони не можуть бути голими, бо не мають нутра і зовнішнього боку, у цьому й полягає їхня досконалість. Вони — як коштовні прикраси.
Дівчатка не припиняють розмови, але Сабіна їх не слухає. Тобто — не слухає слів, їй достатньо самої мелодії того щебетання, пташиної, ритмічної, пестливої. Рух праски уповільнюється, стає механічним. Нудиться під нею біле простирадло.
Що було би, якби Сабіна раптом покинула ту праску, якби, радісно підстрибуючи, пристала до трьох дівчаток? Якби сіла з ними на рожевому килимі і дозволила, щоб її захопила пластмасова чулість, безпечна, умовна материнська любов? Якби почала варити обід у маленьких каструльках і подавати його на тарілках завбільшки з ґудзики? Що би сталося? Чи завалився би світ? Ох, Сабіні слід бути уважнішою, мало не припалила комірець пана лікаря.
Під час кожного прасування Сабіна грає у певну гру, невинну забаву. Ніхто цього помітити не може, бо це гра в уяві, в думках, а крім того, її важко висловити. Але я спробую її описати. Отож, Сабіна уявляє собі, що є тією лялькою, яка лежить на килимі. Вона вже знає, як лежиться на килимі, тому їй легко пригадати м'яко-твердий, рожевий ворс килима під спиною. Вона знає запах килима, тому навіть зараз може відчути цей синтетичний запах. Вона знає, що видно з килима, тому може уявити собі несподівано величезний світ ніг стільців і столу, коробок під шафою. І бачить похилені над нею гладенькі личка дівчаток, і чує, як вони балабонять, фрагменти не розмов, а розмовок, лагідні покрикування, замшеві зітхання, ніжний, яблучний запах з їхніх уст. А найголовніше, що відчуває дотик їхніх рук, ручок, маленьких пальчиків, як пташині сліди, як легенькі швидкі кроки ласки. Ці дотики застібають і розстібають гудзики її фартуха, зав'язують комірець під шиєю. І тоді вона відчуває, як весь світ якимось чином меншає. Усе стає умовним, несталим, усе дзюрчить, як вода з несправного крана, і з'являється раз у тому, раз в іншому вигляді. Усе може статися, хоча мало чого діється. Це, мабуть, і є щастя.