Лікар М. (зі скляночкою в руці) вибухає сміхом. Пані Йоля сердито осаджує його. Довго дивиться на Сабіну зі смертельно поважним виразом обличчя. Її злегка стягнені вуста наче тремтять. Бере Сабіну за руку і веде її нагору, без слова. І Сабіна лише тепер робиться червоною, як півонія, як рожа, як мак, як вино, як її власний язик, як нутрощі її тіла.
Генеральна репетиція
Останнім повідомленням, яке вони почули по радіо, було, щоби щільно затулити вікна. Потім радіо замовкло. Він, проте, приніс приймач на кухню, витягнув антену на всю довжину і раз по раз крутив з надією ручку. Часом йому вдавалося піймати ту саму далеку станцію. Голос, який всупереч шумові й тріскам добувався зі смугастого динаміка, говорив якоюсь чужою мовою — вони не розуміли нічого. Потім завмирав, щоби несподівано озватися знову, щораз слабше, щораз невпевненіше.
— Як під час воєнного стану, — шепнув він сам до себе.
— Лиши це радіо, ідіоте, — сказала вона йому. — Треба ущільнити вікна, ти що, не чув? Навіть у такий час нема від тебе ніякої користи. Лазиш квартирою, як сонна муха. Самі лиш клопоти від тебе.
Вона вилізла на стілець і впихала кінці старої ковдри у лутку балконних дверей. Ковдра падала. Тоді зназовні до них проникало коричневе світло. Неприємне, як помиї.
— Подай мені молоток, чого стоїш і витріщаєшся, не бачиш, що мені руки терпнуть?
— Краще б заткалася, — буркнув він під ніс і рушив у передпокій, аби в тумбочці під телефоном знайти молоток у скриньці з інструментами.
— Швидше, ти що, не бачиш, що я не можу так стовбичити.
Він торкнув її кінцем молотка, немов то була велика, неслухняна тварина. Сказав їй, щоби відсунулася. Тепер вона дивилася, як він незграбно прибивав цвяхами ковдру до лутки. Він відчував цей холодний критичний погляд.
— Щось говорили про сховища. Це те, що я зрозумів, — озвався він із цвяхом у роті, аби відволікти її увагу від своїх рук.
— Це я теж чула. Які сховища? Звідки тут сховища? Подуріли.
— У Швайцарії мають сховища під кожним будинком. У разі чого виживуть тільки швайцарці. Ной буде швайцарцем. Уяви собі, новий світ, заселений швайцарцями. Чуєш? Самі лиш банки, сири й годинники. Час від часу шоколад Мілка.
Він захихотів і зліз зі стільця. Вона подивилася на нього зневажливо.
— Ти безнадійно дурний, — сказала лиш. — Недорозвинений. Як і усі чоловіки.
Він зігнорував її. Підійшов до тумбочки, на якій стояв телефон, і підняв трубку.
— Не працює.
Так він сказав, але насправді йому здалося, наче щось почув. Безліч голосів, що накладалися на себе, як шум у великій почекальні. Одні нетерплячі, інші сонні, монотонно розповідають якісь історії, від початку до кінця. Так, навіть якийсь дитячий плач, якийсь далекий собачий гавкіт. Він здивовано глянув на трубку, наче у ній сподівався знайти пояснення. Телевізійну картинку. Телебачення в телефоні. Він знову захихотів. Вона, мабуть, перехопила отой його здивований погляд, бо підійшла, взяла у нього з рук трубку і приклала до вуха.
— Тріщить, — сказала.
Вони посідали у крісла зі штучної шкіри, і він злякався, що вона почне бідкатися, що знову згадає їхню доньку, яка учора, ще до того, як усе це сталося, преспокійно виїхала автобусом до Варшави. Виїхала до того, як стало коричневим небо, до того, як люди, остерігаючи одні одних і посилаючись на якісь повідомлення, почали тікати по домах. Бігли з піднятими комірцями, як під дощем.
— Як під час воєнного стану, — сказав він тихенько сам собі. Він шкодував, що не знав у своєму житті жодної війни (зі світової він нічого не пам'ятав, був ще дитиною), жодного катаклізму (ну, була колись повінь, але це не те саме). І пам'ятав лише отой сурогат війни.