— Знаєш, як виглядають помідори у цій пітьмі?
— Як?
— Дивно. Учора, як я був на городі, ми ще не знали, що не можна виходити з дому, то стояв там і лиш дивився.
Він замислився з усмішкою на вустах.
— Ну, і що? — запитала вона і сіла у своє крісло.
— Вони гарно виглядали, це дивне світло якось так їх опромінювало, вони наче світилися, повні кущі помідорів, як шкода… такі гарні, а їсти не можна.
— Треба було назривати, може, ще вчора не набралися, — спокійно сказала вона.
— Ага, вже. Світили би нам зараз удома. А якби їх з`їсти, в животах би світили? Уявляєш — ми обоє ходимо, а з-під одягу пробивається світло, усе тіло світиться, весь живіт, і… і потім в уборній.
Вони хихотіли обоє. Він аж до сліз. Витирав очі рукавом, а сміх ще кілька разів спазматично повертався. Потім, виснажені, мовчки розвалилися у кріслах.
— Гадаєш, ці ковдри щось поможуть, це ж просто старі ковдри… — запитав він трохи згодом.
— Усі мають ковдри на вікнах, весь отой дім. Кажуть, у деяких містах є сховища. Ти щось чув про якісь сховища?
Він багатозначно подивився на неї.
— Ми вже говорили про це.
— А про що не говорили?
— Ні про що.
— Знаєш, що мені болить? — запитав він раптом. — Що ми з нею не попрощалися. Уже ж можемо й не побачитися.
Вона почала плакати. Втягала повітря носом і заходилась усе сильніше. Зігнулася в кріслі навпіл. Ще мить — і зсунеться на підлогу.
— Перестань, — сказав він і подумав, що не чекав такої реакції.
— Це ти перестань, — виплакала вона.
— Ти з нею була недобра. Вічно сварилися, наче вам робити нема чого.
— Зате ти був добрий. Ти завжди маєш бути кращий, в усьому… Добрий татко… Телепень.
Він підвівся й вийшов, аби закурити. З кімнати чув її безмірний, безутішний плач, як у дитини. Ще щось казала крізь той плач, він присунувся до дверей так, щоби не бачила його, і слухав:
— …народилася, то весь час плакала. Я ще питала акушерку, чи то нормально. Наче усе їй боліло. Плакала й плакала. Інші діти спали, а вона плакала… Боже, які ми всі нещасні, які слабкі.
Він сперся об стіну і подивився вгору. Очі його наповнилися сльозами, і краплі котилися тепер одна за другою, відбивалися від вовняної камізельки й падали на підлогу. Всотувались у килим. Попіл з цигарки впав туди, куди й сльози, але не всмоктався. Він послинив палець і попіл приліпився до пучки. Вкинув його в акваріум. Потім повернувся і крутив регулятор радіо, але чули вони лиш тріск. Цей тріск, наче шепіт, заспокоїв її. На хвильку впіймалася якась станція, обоє напружено слухали, але то була якась чужа мова. І усе стихло. Він повернувся на своє місце у кріслі біля неї.
— Пам'ятаєш Бобика? Скільки ж то років, як він здох? — запитав.
Вона подумки лічила.
— Чотири, п'ять? Мене дратував той пес.
— Пам’ятаєш, як зносив на свій ліжник різні речі? Як поцупив твого нового черевика? — він захихотів.
— Так. Розумом він не грішив. Крав різні речі… — Вона склала руки на грудях і поринула в спогади. — Найбільше мені подобалося, що треба було рано вставати, бо він вимагав прогулянки. Ти йшов з собакою, приносив газети і свіжий хліб з делікатесів. Бо в булочній був поганий. Потім прогулянка після обіду і після фільму… Подумати тільки, як той пес організовував наше життя. Завжди усе робив послідовно, ніколи не порушував порядку. Вранці після прогулянки мав дістати сухарик. Якось у крамниці не було сухариків, не завезли, і я повинна була пекти йому і одразу висушити в духовці… Але ж я була дурна — собаці пекти печиво! Уявляєш?
Він мало не перебив її, раптом пожвавившись, збуджений.
— Пам’ятаєш, що сказав ветеринар, коли Бобик потрапив під машину? — вигукнув.
— Щоби приспати його, — відповіла вона.
Він опав на крісло, якийсь виснажений, заспокоєний обуренням.
— Чому про тварин говорять «приспати»? Адже їх умертвляють, — запитала вона, незадоволена.
— Людина вмирає, тварина засинає. Я не знаю, чому.
— Заснулі риби.
Він подумав, що повинен викинути тих риб з акваріума, але не хотів бачити їх знову. Потім, подумав.
— У собак є оті їхні ритуали, — сказав.
— Як і в людей.
— У собак це сильніше. Людська психіка може вивільнитися з таких ритуалів. Тварина на них приречена.
Він був задоволений, що в нього це так гарно вийшло.
— Приречена, — повторив знову, насолоджуючись звуком цього слова.
Вони мовчали, звернені одне до одного боком на коричневих кріслах, обличчями до вікна, прикритого картатими ковдрами. Потім вона сказала: