З тієї пори вони кочували: з Браавосу до Миру, з Миру до Тирошу, а тоді до Кохору, Волантису та Лису, не залишаючись надовго у жодному місці. Брат ставився до цього дуже ретельно. Він казав, що наймані зарізяки Узурпатора ідуть по п’ятах, хоча вона жодного ще не бачила.
Спершу магістрати, архонти і торговельні магнати мали за щастя приймати у своїх домівках та за столом останніх Таргарієнів. Але минали роки, Узурпатор і далі сидів собі на Залізному Престолі, тож двері потроху зачинялися, а життя ставало злиденнішим. Багато років тому вони змушені були продати кілька останніх сімейних скарбів, а дотепер скінчилися навіть ті гроші, які вони отримали за корону матері. У провулках і шинках Пентосу її брат отримав прізвисько «король-жебрак»; своє власне Дані навіть знати не бажала.
— Колись ми повернемо собі все, люба сестро, — обіцяв він їй. Іноді руки в нього тремтіли, коли він заговорював про це. — Коштовності та шовки, Дракон-Камінь та Король-Берег, Залізний Престол та Семицарство. Усе, що в нас забрали, ми повернемо собі.
Візерис жив заради того дня. А все, що прагнула повернути собі Дані, був великий будинок з червоними дверима, лимонне дерево за вікном і дитинство, якого вона ніколи не знала.
У двері тихенько постукали.
— Увійдіть, — відповіла Дані, відвертаючись від вікна.
Увійшли служниці Іліріо, вклонилися, взялися до справи. Це були невільниці, отримані у дарунок від одного з численних дотракійських друзів магістрата. У вільному місті Пентосі рабства не існувало, і все ж то були невільниці. Стара, схожа на дрібну сіру мишу, ніколи не казала ані слова, зате дівчина торохтіла під час роботи, не змовкаючи ані на мить. Вона була улюбленицею Іліріо, мала шістнадцять років, світле волосся та блакитні очі.
Служниці принесли з кухні гарячої води, наповнили балію і додали запашних олій. Дівчина стягнула з Дані через голову грубо виткану бавовняну сорочку і допомогла залізти до балії. Вода майже кипіла, та Дані не сіпнулася і не скрикнула. Їй подобалося, коли гаряче — так вона відчувала себе чистою. До того ж брат часто повторював, що Таргарієнам надто спекотно не буває.
— Ми з роду драконів, — казав він. — Вогонь тече у нашій крові.
Стара служниця помила і м’яко розплутала її довге блідо-срібне волосся, не кажучи ані слова. Дівчина відтерла їй спину і ноги, заразом розповідаючи, як Дані пощастило.
— Дрого такий багатий, що в нього навіть невільники носять золоті нашийники. Сто тисяч наїзників скачуть у його халазарі, а палац хала у Ваес Дотраку має дві сотні кімнат і двері з чистого срібла.
І всяке таке, багато різного: який гарний чоловік той хал, який високий та лютий, який у битві безстрашний, найкращий вершник з усіх, хто коли-небудь сідав у сідло, неперевершений стрілець із лука. Даянерис нічого не казала. Вона завжди гадала, що одружиться з Візерисом, як досягне віку. Століттями Таргарієни одружували братів з сестрами, відколи Аегон Завойовник узяв своїх сестер собі за дружин. «Треба берегти чистоту породи» — тисячу разів казав їй Візерис. Їхня кров — то кров королів, золота кров старої Валірії, кров драконів. Дракони не злягаються з польовими звірями, а Таргарієни не повинні змішувати свою кров з кров’ю нижчих людей. А зараз Візерис змовлюється продати її якомусь чужинцеві, ще й варварові.
Після купання невільниці допомогли їй вийти з води і висушили рушниками. Дівчина розчісувала їй волосся, поки воно не засяяло розплавленим сріблом. Тим часом стара наносила парфуми, запашні, як гостроцвіт з дотракійського степу: трохи на кожен зап’ясток, за вухами, на кінчики грудей, і наостанок між ніг, де парфум повіяв холодком по губах. Після кількох майже невагомих і невидимих речей, які прислав магістрат Іліріо, зверху вдягли шовкову сукню сливового кольору, щоб відтінити волошкові очі. Дівчина вбрала їй ноги у позолочені сандалі, стара ж закріпила на голові діадему і вдягла на руки золоті наруччя з аметистами. Останньою з’явилася важка золота гривня, помережана стародавніми валірійськими єроглифами.
— Тепер ви справжня принцеса, — перехопило подих у дівчини, коли все було готове.
Дані зиркнула на своє віддзеркалення у срібному люстрі, ще одному завбачливому дарунку Іліріо. «Принцеса» — подумки повторила вона, та миттю згадала, що казала дівчина: хал Дрого такий багатий, що в нього і невільниці носять золоті нашийники. Вона відчула раптовий холодок, голими руками побігли мурашки.