— Та ж Арини завжди були Оборонцями Сходу. Цей титул переходить разом із князівством.
— Можливо, як досягне віку, отримає його назад, — мовив Роберт. — Ще маю кілька років попереду, щоб вирішити. Шестирічний хлопчик, Неде, не може очолювати військо.
— Але ж у часи миру це лише почесний титул, не більше. Хай би хлопець його носив — якщо не з власної заслуги, то з шани до батька. Авжеж ти винен Джонові за його вірну службу хоча б таку дещицю.
Королю ці слова не сподобалися. Він прибрав руку з Недових плечей.
— Джон служив, бо мав обов’язок перед своїм володарем. Ти мене знаєш, а тому не вважай за невдячного. Син — не те саме, що батько. Мала дитина не здатна боронити мечем увесь схід держави.
Тоді голос у нього пом’якшав.
— Та годі вже. Не сварімося, бо маємо обговорити важливішу справу.
Роберт схопив Неда за лікоть.
— Ти конче потрібен мені, Нед.
— Наказуйте, ваша милосте. Я завжди ваш, навіки.
Він мусив сказати ці слова, от і сказав, але побоювався, що буде далі. Та Роберт, здавалося, взагалі його не почув.
— Ті роки, які ми прожили разом у Соколиному Гнізді… о боги, які ж то були гарні роки. Я знову хочу бачити тебе поруч, Неде. Я хочу мати тебе у Король-Березі, а не тут, на краю світу, де ти марнуєш своє життя.
Якусь мить Роберт вдивлявся у темряву крипти зі старківським сумом у очах.
— Клянуся тобі, сидіти на престолі тяжче в тисячу разів, аніж здобути його. Така нудьга бере порпатися у тих законах, а ще нудніше — рахувати мідяки. А люди… їм нема кінця. Я сиджу на тому клятому залізному сідалі й слухаю людські скарги, поки не заболить голова і не заніміє дупа. Вони усі чогось хочуть: грошей, землі, справедливого суду. Всі відчайдушно брешуть… і шляхетне панство ще гидкіше, ніж простий люд. Я, Неде, оточений з усіх боків дурнями і підлабузниками, які зводять мене з розуму. Половина з них не насмілюється казати правду, а друга й сама її під носом не бачить. Вечорами, бува, шкодую, що ми перемогли на Тризубі. Ну, не те щоб шкодую, але…
— Я розумію, — м’яко відповів Нед.
Роберт зиркнув на нього.
— Авжеж розумієш. Ти один це розумієш, старий друже, — посміхнувся він і раптом змінив голос. — Князю Едарде Старк! Ваш король воліє зробити вас своїм Правицею.
Нед впав на одне коліно. Ясна річ, він уже плекав певні підозри, бо чого б іще Роберт попхався власною особою в таку далину? Правиця Короля — найвищий уряд у Семицарстві, другий можновладець після самого короля. Правиця говорить голосом короля, очолює його військо, пише королівські закони. Час від часу він навіть сидить на Залізному Престолі, щоб чинити королівський правосуд, коли король хворий або відсутній. Роберт пропонував йому таку дещицю, як владу над усією державою.
І саме її він бажав найменше в усьому світі.
— Ваша милосте, — мовив він, — я негідний такої честі.
Роберт застогнав нетерпляче, але незлобиво.
— Якби я хотів ушанувати тебе честю, то дав би тихо дожити віку. Але я хочу, щоб ти мені правив державою і перемагав у війнах, поки я прокладаю коротку стежку до могили їдлом, вином та дівками.
Він ляпнув себе по череві й вишкірився.
— Знаєш, як кажуть про короля і його Правицю?
Нед знав те прислів’я.
— Про що король міркує, — відповів він, — те Правиця будує.
— Якось я ділив постіль з дівчиною-риболовкою і почув од неї дещо соковитіше. Те, що каже простий люд: «король зжере, Правиця сраку підітре».
Роберт відкинув голову назад і зайшовся реготом. У темряві загуляла луна. Мертві володарі Зимосічі, здавалося, дивляться на них холодними несхвальними очима.
Зрештою регіт припинився. Нед усе ще стояв на одному коліні з піднятими очима.
— Хай тобі грець, Неде, — жалібно мовив король. — Мав би ласку, хоч би всміхнувся.
— Коли до нас на північ приходить зима, людські усмішки замерзають у горлянці та душать насмерть, — спокійно відповів Нед. — Так люди кажуть. Тому в Старків годі шукати веселощів.
— Гайда зі мною на південь, там я знову навчу тебе сміятися, — пообіцяв король. — Ти допоміг мені здобути цей клятий престол, тепер допоможи всидіти на ньому. Адже нам самою долею судилося правити на державі разом! Якби Ліанна була жива, я не тільки любив би тебе як брата, а й справді мав би за родича. Але породичатися ще не запізно. Я маю сина, ти — дочку. Мій Джоф і твоя Санса з’єднають наші доми шлюбом, як могли б їх колись з’єднати ми з Ліанною.
Оце вже була для Неда цілковита несподіванка.
— Та ж Сансі усього одинадцять років.
Роберт нетерпляче відмахнувся.