— За Стіною лютововків багато. Ми чуємо їх, коли ходимо у розвідки. — Бенджен Старк окинув Джона довгим поглядом. — Хіба зазвичай ти не їси за столом разом зі своїми братами?
— Зазвичай так, — глухо відповів Джон. — Але сьогодні пані Старк вирішили, що королівську сім’ю образить присутність байстрюка.
— Зрозуміло. — Дядько зиркнув через плече на високий стіл у протилежному кінці палати. — Щось мій брат нині не у святковому гуморі.
Джон теж помітив. Байстрюкові доводилося змалку вчитися все помічати, читати правду в очах людей. Батько вітав гостей, як належить, але Джон відчував у ньому дивну напругу, якої раніше не пам’ятав. Він говорив дуже мало, обводив палату зіщуленими очима і, здавалося, нічого не бачив. За два крісла від нього король увесь вечір цмулив вино, як не в себе. Його огрядна мармиза яскраво червоніла з-під рясної чорної бороди. Король проголосив багато здравиць, гучно реготав з усіх жартів, накидався на кожну страву, наче приїхав з голодного краю, а поряд із ним королева здавалася холоднішою за крижану скульптуру.
— Королева теж сердита, — стиха відповів Джон дядькові. — Удень батько повели короля до крипти, а королева не хотіла, щоб він ішов.
Бенджен зміряв Джона прискіпливим поглядом.
— А ти швидкий на око, га, Джоне? Варті на Стіні така людина стала б у пригоді.
Джон аж розпух від гордощів.
— Робб краще за мене володіє списом, та я вправніший з мечем, і Гулен каже, що верхи я сиджу не гірше за будь-кого в замку.
— Неабиякі успіхи!
— Візьміть мене з собою, як поїдете на Стіну, — у раптовому пориванні попрохав Джон. — Батько дозволять, якщо ви попросите, неодмінно дозволять!
Дядько Бенджен вдивився йому в обличчя.
— Таким молодим хлопчакам нелегко звикнути до Стіни, Джоне.
— Я майже дорослий чоловік, — заперечив Джон. — Мені буде п’ятнадцять на наступні іменини, а до того ж маестер Лювин каже, що байстрюки ростуть швидше за інших дітей.
— Цього я не заперечуватиму, — відказав Бенджен, зібгавши губи.
Він забрав Джонового кухля зі столу, налив собі з найближчого глека і випив одним довгим ковтком.
— Даеронові Таргарієну було всього чотирнадцять, коли він завоював Дорн, — мовив Джон, який мав Юного Дракона за одного з улюбленців.
— Те завоювання тривало ціле літо, — зазначив дядько. — Твій Король-Хлопчак втратив десять тисяч людей, коли захоплював країну, і ще п’ятдесят, поки намагався її втримати. Хтось мав би розказати йому, що гра і війна — то різні речі.
Він знову ковтнув вина.
— А ще, — додав він, витираючи рота, — Даерон Таргарієн помер у вісімнадцять років. Ти, часом, не забув цю частину казки?
— Я нічого не забуваю, — хвалькувато заявив Джон, сміліючи від вина і намагаючись сидіти якомога пряміше, щоб додати зросту. — Я хочу служити у Нічній Варті, дядьку.
Джон думав про це довго і ретельно, лежачи без сну, поки його брати сопіли навколо. Колись Робб успадкує Зимосіч, очолить велике військо як Оборонець Півночі. Бран і Рікон сядуть від Робба значковими панами у острогах і городцях. Його сестри Ар’я та Санса вийдуть заміж за спадкоємців інших великих домів, поїдуть на південь як хазяйки власних замків. На яке місце серед них міг сподіватися байстрюк?
— Ти не знаєш, про що просиш, Джоне. Нічна Варта є присяжним братством. В нас немає сімей, ніхто з нас ніколи не матиме синів. Ми одружені з обов’язком і кохаємо лише честь.
— Байстрюк теж може мати честь, — відповів Джон. — Я готовий дати присягу!
— Ти хлопчик чотирнадцяти років, — мовив Бенджен. — Ще не чоловік, ні. Допоки не пізнаєш жінки, ти не знатимеш, що саме полишаєш.
— Та мені до того байдуже! — вигукнув Джон у запалі.
— Я б повірив, якби ти знав, — відповів Бенджен. — Якби ти знав справжню ціну присяги, синку, то не прагнув би так палко її заплатити.
Джон відчув напад люті.
— Я не ваш син!
Бенджен Старк підвівся з лави.
— От і шкода. — Він поклав руку на плече Джона. — Приходь до мене, як породиш кількох власних байстрючат, і побачимо, що скажеш тоді.
Джон аж затремтів.
— Я ніколи не стану батьком байстрюка, — вимовив він чітко і повільно. — Ніколи!
Останнє слово він виплюнув, наче гидку отруту, і раптом зрозумів, що за столом усі замовкли і витріщаються на нього. На очі наверталися сльози, і Джон це відчував, тому схопився на ноги.
— Прошу товариство дарувати мені, — мовив він, зібравши залишки гідності, а тоді крутнувся і вибіг геть, поки ніхто не помітив, як він плаче.