Мабуть, він таки забагато випив вина і тепер не тямив, що робить. Ноги йому заплуталися, поки він вибирався назовні, під руку трапилася служниця, і на підлогу з брязкотом полетів глечик вина з прянощами. Навколо загримів регіт; Джон відчув гарячі сльози на щоках. Хтось схопив його, намагаючись втримати на ногах, та він вивернувся і наосліп побіг до дверей; Привид мчав по п’ятах, і врешті-решт вони разом вискочили у ніч.
Надворі було тихо і порожньо. На внутрішній стіні замку стояв самотній вартовий, щільно загорнувшись у кожуха від холоду. Йому там, мабуть, було нудно і незатишно, та Джон миттю помінявся б із ним місцями, якби дозволили. У іншому замок здавався темним і зовсім порожнім. Якось Джон бачив покинутий острог — зловісне місце, де крім вітру, не чути було інших голосів, і камені мовчали про людей, що пішли і не повернулися. Цього вечора замок Зимосіч нагадав йому той острог.
Крізь прочинені вікна позаду нього лунала музика, дзвенів спів, та якраз співів Джон зараз прагнув чути найменше. Він витер сльози рукавом сорочки, лютуючи на себе за них, і зібрався йти геть.
— Хлопче! — покликав до нього якийсь голос. Джон обернувся.
На призьбі просто над дверима до палати сидів Тиріон Ланістер, нагадуючи якусь кам’яну химеру. Карлик посміхнувся, чи радше вишкірився, до Джона.
— Ота тварина в тебе — то вовк?
— Лютововк, — відповів Джон. — Його звуть Привид.
Він зиркнув угору на маленького чоловічка, і раптом його розчарування ним десь зникло.
— Що ви там робите? Чому не бенкетуєте?
— Там занадто тепло, занадто гамірно, а я забагато випив вина, — відповів карлик. — Я віддавна запам’ятав, що як наблюєш на власного брата, то люди триматимуть тебе за нечему. Можна ближче глянути на твого вовка?
Джон завагався, тоді кивнув.
— Злізете самі, чи принести драбину?
— Та грець із нею, — відповів коротун.
Він зсунувся з призьби просто у повітря. Джонові перехопило подих, а тоді він мало не роззявив рота, коли Тиріон Ланістер крутнувся у повітрі малим клубком, легко торкнувся землі руками і перестрибнув на ноги. Привид несміливо сахнувся від нього. Карлик обтрусився і засміявся.
— Здається, я налякав твого вовка. Перепрошую.
— Та він не злякався, — відповів Джон, тоді став на коліно і покликав: — Привиде, йди сюди. Сюди! Отак, молодець.
Вовченя причалапало ближче і тицьнулося писком Джонові у обличчя, але не зводило ока і з Тиріона Ланістера. Коли карлик спробував його погладити, воно сахнулося назад і вишкірило ікла, але не загарчало.
— Відлюдькуватий трохи, га? — зазначив Ланістер.
— Сидіти, Привиде, — наказав Джон. — Отак. Сиди тихо.
Тоді глянув на карлика і мовив до нього:
— Тепер можете гладити. Він не рушить з місця, поки я не скажу. Я його навчаю.
— Зрозуміло, — відповів Ланістер.
Він скуйовдив сніжно-біле хутро Привида в нього за вухами і сказав:
— Гарний вовчик, розумничок.
— Якби мене тут не було, він би вирвав вам горлянку, — мовив Джон.
Поки що він перебільшував, та вовчик швидко підростав.
— Тоді краще тобі лишатися поблизу, — відповів карлик. Він звісив завелику голову набік і роздивлявся Джона двома різними очима. — Мене звуть Тиріон Ланістер.
— Я знаю, — відповів Джон і встав.
Стоячи, він був вищий за карлика, і це його чомусь бентежило.
— А ти, вочевидь, байстрюк Неда Старка, так?
Джон відчув, як його наскрізь пронизало холодом. Він стиснув губи і нічого не сказав.
— Я тебе образив? — запитав Ланістер. — То перепрошую. Від карликів ніхто не вимагає вишуканої чемності. Цілі покоління дурників у блазенському лахмітті завоювали мені право вдягатися абияк і казати геть усе, що спаде на думку.
Він вишкірився.
— Але ж ти таки його байстрюк.
— Моїм батьком є ясновельможний князь Едард Старк, — сухо визнав Джон.
Ланістер вдивився у його обличчя.
— Так, зараз я й сам бачу. В тобі від півночі більше, ніж у твоїх братах.
— Зведених братах, — поправив Джон.
Його потішило те, що сказав карлик, та він спробував не виказувати себе.
— Хочу дати тобі одну пораду, байстрюче, — мовив Ланістер. — Ніколи не забувай, хто ти є, бо світ однаково не забуде. Зроби зі своєї суті силу, а не слабкість. Викуй з неї такий собі обладунок, і ти вирвеш у ворогів з рук зброю.
Та Джон не мав настрою вислуховувати поради.
— Що ви можете знати про байстрюцьке життя?
— Усі карлики є байстрюками в очах своїх батьків.
— Але ви народилися в своєї матері законним сином Ланістерів.
— Та ну? — саркастично перепитав карлик. — От якби ж ти пояснив це моєму ясновельможному батькові. Бач, мати померла, народжуючи мене, тож він ніколи не був певний.