— А я навіть не знаю, хто моя мати, — відповів Джон.
— Поза сумнівом, якась жінка, як і в більшості людей. — Він подарував Джонові лукаву посмішку. — Запам’ятай-но, хлопче. Усі карлики, може, й байстрюки, та не усі байстрюки мусять бути карликами.
На цьому він відвернувся і побрів собі на бенкет, висвистуючи якусь пісеньку. Коли він відчинив двері, зсередини ринуло світло, відкинуло чітку тінь на двір, і якусь мить Тиріон Ланістер стояв високий, як справжній король.
Кетлін II
З усіх кімнат у великому кам’янці Зимосічі покої Кетлін були найтепліші — їй навіть вогонь доводилося запалювати нечасто. Замок збудували над природними гарячими джерелами, води з яких струменіли стінами і кімнатами, наче кров — людським тілом. Підземні води виганяли холод з кам’яних палат, живили скляні сади вологим теплом, не давали ґрунтові замерзнути. У десятку маленьких двориків день і ніч парували відкриті гарячі ставки. Навряд чи хто згадував про них влітку, зате взимку вони рятували все живе від смерті.
Кетлін завжди мала лазню, де аж парувала гаряча вода, а стіни її покоїв були теплі на дотик. Тепло нагадувало їй про замок Водоплин, про сонячні дні з Лізою та Едмуром. Але Нед ніколи терпіти не міг тепла. «Старки створені жити на холоді» — казав він їй, а вона сміялася і відповідала, що хай би тоді мурували собі замка в якомусь іншому місці.
Тож коли вони скінчили кохатися, Нед відкотився і вибрався з її ліжка, як тисячу разів до того. Він перетнув кімнату, відкинув важкі завіси і одне за одним відчинив високі вузькі вікна, пускаючи нічне повітря до опочивальні.
Вітер вирував навколо нього, а він стояв голий і вдивлявся у темряву. Кетлін підтягнула хутряну ковдру до підборіддя і мовчки спостерігала за чоловіком. Так він виглядав меншим і вразливішим — мов той юнак, з яким вона побралася у септі Водоплину п’ятнадцять довгих років тому. Її лоно трохи скиміло від його бурхливої пристрасті, та вона не зважала, бо відчувала у собі його сім’я і молилася про нове зачаття. Від народження Рікона минуло вже три роки, а вона ж іще не стара і може подарувати чоловікові ще одного сина.
— Я відмовлю йому, — мовив Нед, повернувшись до неї.
Сумнів гуляв його очима, лунав у голосі.
Кетлін сіла у ліжку.
— Так не можна. І не треба!
— Мій обов’язок тут, на півночі. Я зовсім не прагну служити Робертовим Правицею.
— Він цього не зрозуміє. Зараз він король, а королі не такі, як інші люди. Якщо ти відмовишся йому служити, він доскіпається, чому, а тоді рано чи пізно запідозрить, що ти зібрався змагатися з ним за владу. Хіба ти не бачиш, як це небезпечно?
Нед похитав головою, відмовляючись вірити.
— Ні, Роберт ніколи не зашкодить мені або моєму домові. Ми ж росли ближчі, ніж брати! Він любить мене. Якщо я йому відмовлю, він ревтиме, лаятиметься, погрожуватиме усіма карами, а за тиждень ми вже реготатимемо разом. Та я цього добродія знаю краще за всіх у світі!
— Добродія ти, може, колись і знав, — відповіла вона. — А короля не знаєш.
Кетлін згадала мертву лютововчицю у снігу з уламком оленячого рогу в горлянці. Вона мала донести до чоловіка свою правду за всяку ціну.
— Гордість для королів — усе, пане чоловіку. Роберт приїхав аж сюди, щоб побачити тебе і вшанувати великою честю. Не можна жбурляти цю честь назад йому в обличчя.
— Честь? — Нед гірко засміявся.
— У його очах це честь, — відповіла вона.
— А у твоїх?
— І в моїх також! — спалахнула вона гнівом. Чому він не здатен бачити такі речі? — Король пропонує свого власного сина за чоловіка нашій доньці! Як іще я маю це назвати? Санса може одного дня стати королевою. Її сини правитимуть від Стіни до гір Дорну. Хіба то не честь?
— На богів, Кетлін, Сансі ж лише одинадцять років, — відповів Нед. — А Джофрі… Джофрі, він…
Вона закінчила за чоловіка.
— …кронпринц, спадкоємець Залізного Престолу. А мій батько обіцяв мене твоєму братові Брандону, коли мені було дванадцять.
Почувши це, Нед гірко скривився.
— Брандон… О так, Брандон. Він би знав, що робити. Він завжди знав. Усе це мало бути його: ти сама, Зимосіч, усе навколо. Він був природжений Правиця Короля і батько королеви. Та я ніколи не просив, щоб чаша його долі перейшла до мене.
— Може, й не просив, — відповіла Кетлін, — але Брандон мертвий, і чаша перейшла, і ти маєш з неї випити, бажаєш того чи ні.
Нед відвернувся від неї знову до вікна. Він стояв і дивився у темряву — може, на місяць та зірки, а може, на вартових, що походжали стінами.