Септа Мордана підняла очі. Вона мала кістляве обличчя, гострі очиці та тонкогубого рота, звиклого невдоволено кривитися.
— Про що це ти, дитино?
— Він наш зведений брат, — виправила Санса бездоганно точно та ввічливо, а тоді посміхнулася до септи. — Ми з Ар’єю говорили про те, яке щастя для нас сьогодні приймати в себе принцесу.
Септа Мордана кивнула.
— Це справді велика честь для нас усіх.
Принцеса Мирцела відповіла на ці вияви гостинності непевною посмішкою.
— Ар’є, чому ти не працюєш? — запитала септа і підвелася на ноги.
Шурхотячи крохмалевими спідницями, вона перетнула кімнату.
— Нумо подивимося на твої стібки.
Ар’я воліла б заверещати з розпачу. Якраз Сансина вдача — отак взяти і привернути увагу септи.
— Ось, — пред’явила вона свою роботу.
Септа роздивилася клапоть тканини.
— Ар’я, Ар’я, Ар’я, — похитала вона головою. — Так не можна. Ні-ні, так не годиться.
Тепер на неї дивилися усі. Це вже було занадто. Сансі виховання не дозволило сміятися з сестриної ганьби, але Джейна тим часом уже шкірилася за двох. Принцеса Мирцела зробила співчутливу мину. Ар’я відчула, як на очі навертаються сльози, тоді скочила зі стільця і гайнула до дверей.
Септа Мордана закричала услід:
— Ар’є, негайно повернися! Ще один крок, і начувайся! Твоя вельможна мати дізнаються про це! Втекти на очах у принцеси королівського дому! Ти нас ганьбиш!
Ар’я зупинилася біля двері та розвернулася, закусивши губу. Сльози текли в неї по щоках. Вона спромоглася вклонитися Мирцелі і вичавити:
— З вашого дозволу, панно принцесо.
Мирцела кліпнула очима і поглядом пошукала в панянок свого почту підказки, що робити. Але вагалася тільки вона, септа ж налаштувалася рішуче:
— Куди це ти зібралася, Ар’є?
Ар’я обпалила її поглядом у відповідь.
— Піду коника кувати, щоб далеко ночувати, — солодко прощебетала вона, відчувши миттєве задоволення від виразу на септиному обличчі.
А тоді крутнулася на місці й вибігла геть, ринувши сходами донизу так швидко, як тільки несли ноги.
Життя вчинило з нею нечесно. Санса мала геть усе, бо була на два роки старша. Поки народилася Ар’я, молодшій сестрі вже нічого в світі не лишилося. Ар’я часто про це думала. Адже Санса вміла шити, танцювати і співати. Вона складала вірші. Вона мала гарний смак до одягу. Вона грала на високій арфі, а до того ще й на дзвіночках. І що найгірше — вона сама була вродлива. Санса мала високі витончені вилиці своєї матері та густе брунатно-руде волосся роду Таллі. Ар’я ж уродилася у свого вельможного батька: з темним брунатним волоссям без жодного блиску, довгим і похмурим обличчям. Джейна раніше кликала її Ар’я-Коняка та іржала, пробігаючи неподалік. Образа боліла тим гірше, що єдине, в чому Ар’я перевершила Сансу, була їзда верхи. Ну, ще замкове господарювання, бо Санса не дуже тямила у числах. Ар’я сподівалася — заради добра самої ж Санси — що принц Джофрі матиме доброго управителя.
Німерія чекала на неї у вартовій внизу сходів і скочила на ноги, щойно побачила хазяйку. Дівчинка розпливлася у посмішці. Принаймні хоч вовченя її любило, одне в усьому світі. Вони усюди ходили разом, і Німерія спала в її кімнаті, в ногах ліжка. Якби пані мати не забороняли, Ар’я радо брала б вовчицю на посиденьки з шиттям. Хай би тоді септа Мордана поскаржилася на її стібки.
Поки Ар’я відв’язувала Німерію, улюблениця лагідно покусувала їй руку. Вовчиця мала жовті очі, які блищали, мов золоті монети, коли ловили світло. Ар’я назвала її на честь войовничої цариці з-понад річки Ройни, яка повела свій народ через вузьке море. Чомусь це ім’я теж викликало загальну відразу. Санса, звісно, назвала своє цуценя Панночкою. Ар’я скривила мармизу і міцніше обійняла вовчицю. Німерія лизнула їй вухо, дівчинка захихотіла.
До цієї години септа Мордана вже, мабуть, поскаржилася пані матері. Якщо Ар’я піде до кімнати, її там напевне знайдуть. А вона не хотіла, щоб її знайшли, тому вигадала кращу розвагу. Хлопці якраз навчалися бою мечами у дворі. Вона палко бажала побачити, як Робб вкладає справжнього лицаря принца Джофрі пикою догори.
— Ходімо, — прошепотіла вона до Німерії, тоді скочила на ноги і побігла, а вовчиця кинулася слідом.
На критому мості між зброярнею та кам’янцем було вікно, яке відкривало огляд усього дворища. Саме туди вони й попрямували, а коли нарешті дісталися, то побачили Джона, який сидів на підвіконні, підперши одним коліном підборіддя. Він дивився на навчання і так захопився, що не помічав їхнього наближення, аж поки його білий вовк не рушив їм назустріч. Німерія підібралася до нього тишком-нишком, а Привид, уже більший за решту зі свого поносу, понюхав її, легенько вкусив за вухо і повернувся на місце.