Найбільше він любив лазити у такі місця, де ніхто більше не бував, і бачити сіре громаддя Зимосічі так, як ніхто інший. Цілісінький замок неначе ставав таємною Брановою схованкою.
За улюблене місце він мав зруйновану вежу. Колись то була вартова вежа, найвища у Зимосічі, але дуже давно, за століття до народження батька, вона згоріла від удару блискавки. Верхня третина вежі завалилася всередину; зрештою її так і не відбудували. Інколи батько посилав щуроловів до підвалів вежі вичистити гнізда, які завжди знаходилися серед нагромаджень каміння та зогнилих, погорілих брусів. Але ніхто, крім Брана з ґавами, вже давно не бував на пощербленій верхівці вежі.
Він знав два способи дістатися туди. Можна було залізти просто по стіні самої вежі, але її камені хиталися, будівельний розчин давно розсипався на порох, і Бранові не смакувало вішатися всім тілом на таку непевну опору.
Найкраще було вирушити з божегаю, залізти на високе вартове дерево, далі перелізти через зброярню і трапезну замкової сторожі, перескакуючи з даху на дах — босоніж, щоб варта не почула його в себе над головою. Цей шлях приводив до сліпої сторони Першовежі — найстарішої частини замку, приземкуватої круглої паланки, яка насправді була вищою, ніж здавалася. Там зараз жили тільки пацюки і павуки, але старими каменями було цікаво лазити. Якщо підібратися до химер, що витикалися над порожнечею, і качатися від однієї до іншої, перебираючи руками, то вийдеш до північного боку. Звідти, гарненько витягнувшись, можна зачепитися і підтягнутися до зруйнованої вежі там, де вона нахилялася зовсім близько. А тоді лише видертися якихось десять стоп чорними від вогню каменями до гнізд, і ґави відразу прилетять по насіння.
Бран гойдався від химери до химери з вправністю, яку дарує лише довгий досвід, аж раптом почув голоси. Він так налякався, що трохи не відпустив руки, бо ж Першовежа стояла порожня цілісіньке його життя.
— Мені це не до смаку, — казала якась жінка. Під ним простягся ряд вікон, голос долинав з останнього на цьому боці. — Правицею мали б поставити тебе.
— Та збавте боги від такої честі, — ліниво відповідав чоловічий голос. — Надто багато мороки.
Бран повис і слухав, зненацька злякавшись лізти далі. Його ноги могли побачити, якби він розгойдався.
— Хіба не бачиш, в яку ми втрапили халепу? — запитала жінка. — Роберт любить його, як брата.
— Роберт своїх братів на дух не виносить. І я його десь розумію. Від одного Станіса можна животом захворіти.
— Не корч із себе дурня! Станіс і Ренлі — то одне, а Едард Старк — зовсім інше. Роберт слухатиме Старка, лихо б його вхопило. Я мала б зразу вимагати, щоб він призначив тебе, але ж гадала, що Старк однак йому відмовить.
— Вважаймо, що нам пощастило, — мовив чоловік. — Король міг призначити одного зі своїх братів або навіть Мізинця, рятуйте нас боги. Дайте мені шляхетних ворогів замість честолюбних, і я міцніше спатиму вночі.
Бран зрозумів, що йдеться про батька, і захотів почути більше. Ану ж іще кілька стоп… та якщо гойдатися перед вікном, то його напевне побачать.
— Тепер маємо добре його пильнувати, — сказала жінка.
— Тебе пильнувати цікавіше, — відповів чоловік. Здавалося, він нудився розмовою. — Ходи-но сюди.
— Князь Едард ніколи не цікавився нічим, що відбувалося південніше Перешийка, — мовила жінка. — Ніколи. Кажу тобі, він хоче діяти проти нас. Чого б іще він залишив родовий стіл, де має повну владу над усім і усіма?
— Та з сотні причин. Заради обов’язку. Заради честі. Може, прагне вписати своє ім’я великими літерами до книги історії, а може, втекти від дружини. Або й те, й інше. Нарешті, людина може забажати раз на життя нарешті зігрітися.
— Його дружина — сестра пані Арин. Просто диво, що Ліза досі не вимахує тут своїми скаргами на нас.
Бран поглянув униз. Під вікном тягнувся вузький приступок, у кілька вершків шириною. Він спробував опуститися на нього. Занадто далеко. Не дотягнеться.
— Та не зчиняй ти зайвого ґвалту. Ліза Арин — просто полохлива корова.
— Ця полохлива корова ділила постіль з Джоном Арином.
— Якби вона щось знала, то пішла б до Роберта, а не втекла з Король-Берега.
— Після того, як він дав згоду на виховання її недолугого сина у Кастерлі-на-Скелі? Оце вже ні. Тоді вона розуміла, що життя хлопчака є запорукою її мовчання. А зараз, коли малий сидить посеред неба у Соколиному Гнізді, вона може знахабніти.
— Матері. — Це слово чоловік вимовив, як лайку. — Чомусь мені здається, що народження дітей позбавляє вас розуму. Ви усі божевільні!