— Одне слово, — попередив Тиріон, — і отримаєш ще.
— Я розкажу матері! — заволав Джофрі.
Тиріон ударив іще раз. Тепер палали обидві щоки.
— Розкажеш матері, аякже, — мовив до принца Тиріон. — Але спершу підеш до пана та пані Старк, упадеш перед ними на коліна і розкажеш їм, що поділяєш їхню скорботу, що готовий прислужитися бодай чимось у цю болісну годину, що молишся разом з ними за їхнього сина. Зрозумів? Я питаю, ти зрозумів?
Хлопчисько трохи не зарюмсав, та натомість спромігся слабенько кивнути, потім розвернувся і побіг двором, тримаючись за щоки. Тиріон мовчки спостерігав за ним.
На обличчя йому впала тінь — це Клеган навис над ним скелею. Чорний, мов сажа, обладунок, здавалося, затьмарював сонце. Забороло у вигляді страшного, наче з пекла, собачого писку, він опустив. Утім, Тиріон завжди вважав, що те забороло — справжня прикраса проти власного обличчя Клегана, жахливо спотвореного вогнем.
— Принц не забуде цього, малий пане, — попередив Хорт.
Зсередини шолома його сміх нагадував розкотисте гарчання.
— Молитимуся, щоб не забув, — відповів Тиріон Ланістер. — А знадобиться нагадати — будь гарним цуциком, нагадай.
Тиріон обвів поглядом замковий двір.
— Чи не знаєш, де шукати мого брата?
— Він снідає з королевою.
— Ага, — зазначив Тиріон.
Він подарував Сандорові Клегану побіжний кивок і пішов геть, висвистуючи пісеньку, так швидко, як дозволяли короткі криві ноги. Тиріон співчував лицареві, який цього ранку першим трапиться норовистому Хортові у дворі.
У вранішній палаті гостьового будинку відбувався холодний та безрадісний сніданок. Хайме сидів за столом з Серсеєю та дітьми; вони розмовляли тихо, наче соромлячись.
— Хіба Роберт іще спить? — запитав Тиріон, всідаючись без запрошення.
Сестра зиркнула на нього з тим самим виразом легкого презирства, яким дарувала його від народження.
— Король взагалі не спав, — відповіла вона. — Він з князем Едардом. Їхнє горе король узяв близько до серця.
— Наш Роберт має велике серце, — відзначив Хайме з лінивою посмішкою.
Сам Хайме близько до серця не брав майже нічого. Тиріон це знав, але пробачав братові. Усі нестерпно довгі роки свого дитинства Тиріон тільки від Хайме бачив бодай часточку любові та поваги, і за те ладен був пробачити майже все інше.
До столу підійшов служник.
— Хліба, — наказав Тиріон, — та дві оті ваші маленькі рибки, а до них кухоль темного пива, воно в вас смачне. А, ще підчеревини підсмажте, щоб аж підгоріла.
Стольник уклонився і пішов, а Тиріон обернувся до брата і сестри. Близнюки, чоловік та жінка. Сьогодні вранці їх було важко розрізнити. Обидва вбралися у темно-зелене до кольору очей. Біляві кучері розсипалися химерними візерунками, а на пальцях, зап’ястках та шиях блищали золоті прикраси.
Тиріон спитав себе, як воно — мати близнюка, а тоді вирішив, що краще не знати. Бачити себе у люстрі щодня — то вже мука, а як іще один такий ходитиме поруч… жах навіть думати.
Тоді заговорив принц Томен.
— Знаєте щось нове про Брана, пане дядьку?
— Минулого вечора заходив до нього, — повідомив Тиріон. — Змін немає. Маестер каже, це дарує надію.
— Я не хочу, щоб Бран помер, — несміливо проказав Томен.
Він був гарний хлопчик — зовсім інакший, ніж брат. Але, власне, Хайме з Тиріоном теж виросли не одного тіста книш.
— Князь Едард колись мав брата на ім’я Брандон, — зауважив Хайме. — Одного з заручників, убитих Таргарієнами. Якесь нещасливе ім’я.
— Ну, не те щоб конче нещасливе, — відказав Тиріон.
Служник приніс йому таріль, і він відірвав собі шматок чорного хліба.
Серсея дивилася сторожкими очима.
— Ти про що?
Тиріон лукаво посміхнувся до неї.
— Про те, що бажання Томена може здійснитися. Маестер гадає, що хлопчик, цілком імовірно, виживе.
Він зробив ковток пива. Мирцела захоплено зойкнула, а Томен непевно посміхнувся. Але дивився Тиріон не на дітей. Погляд, яким обмінялися Хайме та Серсея, мигнув і пропав, але Тиріон його не проґавив. Тоді сестра опустила очі додолу.
— Яка немилість. Ці жорстокі північні боги примушують дитину марно страждати.
— Що саме сказав маестер? — запитав Хайме.
Добре підсмажена свинина хруснула на зубах. Тиріон пожував замислено, тоді відповів:
— Він гадає, що якби хлопчик мав померти, то вже б помер. Чотири дні — жодних змін.
— То Бранові стане краще, пане дядечку? — запитала мала Мирцела.
Вона успадкувала всю материну красу, але нічого з її норову.