Раптом унизу панич гукнув:
— Гей, хто там?
Віл почув у його голосі непевність, спинився, прислухався і придивився. Ліс відповів шурхотом листя, дзюрчанням крижаного струмка, віддаленим пугуканням снігової сови.
Та Інші не видали ані звуку.
Віл вловив краєм ока якийсь рух. Лісом ковзали бліді постаті. Він повернув голову і побачив посеред темряви білу тінь, що відразу зникла. Гілля ворушилося під вітром, дряпалося дерев’яними пальцями. Віл відкрив рота, щоб попередити, але слова застрягли у горлянці. Може, він помилився. Може, то був птах або відбиток на снігу, якась гра місячного світла. Зрештою, очі так і не побачили нічого певного.
— Віле, де ти? — покликав пан Веймар. — Щось бачиш згори?
Панич поволі обертався з мечем напоготові, зненацька нашорошившись. Мабуть, відчув те саме, що раніше відчув Віл, бо не мав чого бачити.
— Гей, озвися! Чого це так морозить?
А й справді, насунувся крижаний холод. Хапаючи дрижаки, Віл вчепився у своє сідало якомога міцніше, притиснувшись обличчям до дерева і відчуваючи на щоці солодку липку смолу.
З темряви лісу виникла тінь і стала просто перед Ройсом. Вона була висока, тонка, тверда, як стара кістка, з блідою, як молоко, плоттю. Її обладунок, здавалося, змінював колір при кожному русі, стаючи то білим, як свіжий сніг, то чорним, як тінь, але весь час лишався змережаним темними сіро-зеленими полисками від дерев. З кожним кроком тіні візерунки на ній перебігали, як місячне сяйво на воді.
Віл почув, як засичав, видихаючи, пан лицар Веймар Ройс.
— Стій, де стоїш! — попередив панич.
Голос у нього ламався, як у хлопчини. Він відкинув поли соболиного кожуха за спину, щоб звільнити руки для бою, і узяв меча обіруч. Вітер стишився; повітря аж заціпеніло від жахливого морозу.
Інший ковзнув уперед без жодного звуку, тримаючи в руці такого меча, якого Віл ніколи не бачив. Клинок той не кували з жодного металу, який на світі вживають люди, натомість він скидався на друзку кришталю: напівпрозорий, мінливий у місячному сяйві, такий тонкий, що трохи не зникав з очей, коли повертався краєм. Меч вигравав ледве помітним блакитним блиском, примарне світло танцювало навколо його країв. Відкілясь Віл зрозумів, що той клинок гостріший за будь-яку бритву.
Пан Веймар зустрів нападника з відчайдушною відвагою:
— Овва, станцюємо!
Він підняв меча над головою, кидаючи виклик. Руки в нього тремтіли чи то від ваги зброї, чи то від холоду, але Вілові спало на думку, що саме з цієї миті лицарчук більше не хлопчисько, а воїн Нічної Варти.
Інший зупинився. Віл бачив його очі: темно-сині, темніші за будь-які людські сині очі. Такі сині, що аж палали вогнем. Вони застигли на мечі, який тремтів у висоті, простежили за місячним сяйвом, яке текло холодним вогнем по металі. На якусь хвильку Віл піддався надії.
Тоді з тіней виникли такі самі постаті, як перша. Три… чотири… п’ять… Пан Веймар напевне відчув холод, який вони з собою принесли, хоча жодної не побачив і не почув. Попередити лицаря — то був прямий Вілів обов’язок. Але й вірна смерть. Він затремтів, міцніше вчепився у дерево і промовчав.
Блідий меч розрізав повітря. Пан Веймар перестрів його своїм. Коли клинки зустрілися, то замість дзвону металу по металі почувся тонкий болючий виск, наче ледь чутно скімлила якась тварина. Ройс відбив і другий удар, потім третій, відступив на крок. Ще одна злива ударів, і ще крок назад.
Позаду нього — праворуч, ліворуч, зусібіч — стояли терплячі, безликі, мовчазні глядачі, ледве видні серед лісу з-за мінливих візерунків на тонких обладунках. Досі вони ані рухом не втрутилися у двобій.
Мечі схрещувалися знов і знов — аж нарешті Віл понад усе на світі забажав затулити вуха і не чути того моторошного скимління. Пан Веймар тяжко дихав від зусиль, подих його парував у місячному світлі, клинок вкрився памороззю. На клинку Іншого танцювало бліде блакитне світло.
А тоді Ройс на якусь мить спізнився. Блідий меч уп’явся крізь сталеві кільця у бік лицареві нижче пахви. Панич скрикнув від болю; крізь кольчугу проступила кров, запарувала на морозі, закапотіла червоними вогниками у сніг. Пальці пана Веймара торкнулися боку; замшова рукавиця відразу ж просякла червоним.
Інший сказав щось невідомою Вілові мовою; голос його нагадував тріск льоду на замерзлому озері, а слова здавалися глузливими.
Пан Веймар Ройс оскаженів і з гарчанням кинувся уперед, вигукуючи: «За Роберта!». Вхопив укритого памороззю меча обіруч, змахнув ним у пласкому ударі, вклав усю вагу тіла. Та Інший відбив цей удар мимохідь, трохи не зневажливо.