— Трохи не забув, — мовив Джон до сестри. — Усі найкращі мечі мають імена.
— Як Лід, — згадала вона. Тоді подивилася на клинок у себе в руці. — А яке ім’я має цей? Ану кажи!
— Хіба сама не вгадаєш? — піддражнив Джон. — Твоя найулюбленіша річ.
Спершу Ар’я спантеличилася, та потім швидко втямила, і вони з братом вигукнули разом:
— ГОЛКА!
Пам’ять про її сміх зігрівала Джона у довгій подорожі на північ.
Даянерис II
Коли Даянерис Таргарієн виходила заміж за хала Дрого, в душі її панував страх, а навколо — варварські розкоші. Подію винесли у поле за стіни Пентосу, бо дотракійський звичай вимагав, щоб усе важливе в людському житті відбувалося просто неба.
Дрого прикликав на весілля свій халазар, і він з’явився: сорок тисяч дотракійських вояків та незліченний натовп жінок, дітей і невільників. Вони стали табором за міськими стінами, випасаючи величезні табуни худоби, виплітаючи собі з трави шатра-палаци, поїдаючи усе, що вкидалося в око, і з кожним днем дедалі більше тривожачи добропорядних пентоських мешканців.
— Мої співтовариші-магістрати подвоїли чисельність міської варти, — казав їм Іліріо одного вечора за тарелями качок з медом та хрустких жовтогарячих перців у маєтку, де вони раніше здибали хала Дрого. Зараз хал поїхав до свого халазару, а маєток передав Даянерис та її братові до дня весілля.
— Краще нам видати принцесу Даянерис заміж якомога швидше, поки вони не роздали половину пентоської скарбниці сердюкам та бравам, — зволив пожартувати пан лицар Джораг Мормонт.
Вигнанець запропонував свого меча братові Дані тієї самої ночі, коли її продали халові Дрого. Візерис радо прийняв його службу, і Мормонт зробився їхнім незмінним супутником.
Магістрат Іліріо весело засміявся крізь розгалужену надвоє бороду, та Візерис хоч би посміхнувся.
— Хай забирає її завтра, коли бажає, — відказав її брат. Він подивився на Дані, й та сховала очі. — Аби ціну заплатив.
Іліріо заспокійливо помахав рукою, на якій кожен палець блищав коштовним перснем.
— Кажу вам, усе влаштовано. Повірте мені. Хал обіцяв вам корону, і ви її матимете.
— Гаразд, але коли?
— Коли хал скаже, — мовив Іліріо. — Спершу він хоче мати дівчину, а після весілля йому треба буде перетнути степ і показати її дошхалін у Ваес Дотраку. Мабуть, після того. Якщо знамення скажуть на користь війни.
Візерис посовався від нетерплячки.
— Сцяти я хотів на дотракійські знамення. На батьківському столі сидить Узурпатор. Скільки ще мені чекати?
Іліріо здвигнув дебелими плечима.
— Ви ж чекали майже все життя, великий королю. Що для вас іще кілька місяців, ба навіть кілька років?
Пан Джораг, який заїжджав на схід аж до Ваес Дотраку, хитнув головою на знак згоди.
— Раджу вам мати терпіння, ваша милосте. Дотракійці вірні своєму слову, та все роблять у свій час. Проста людина може чогось прохати в хала, та не сміє нічого вимагати.
Візерис скипів.
— Думай, що кажеш, Мормонте, поки не втратив язика. Я тобі не проста людина, а законний господар Семицарства! Дракон ніколи не прохає.
Пан Джораг покірно опустив очі. Іліріо загадково посміхнувся і вирвав крило в качки. Мед і жир потекли йому по пальцях, закапали у бороду, поки він потрошку відкусував ніжне м’ясо. «Драконів більше немає» — подумала Дані, втупившись у брата, хоча вголос сказати не насмілилась.
Усе ж тієї ночі їй наснився один. Уві сні її бив та принижував Візерис. Вона була гола, незграбна зі страху, вона тікала від нього, але дебеле неповоротке тіло її не слухалося. Він її знову вдарив, вона перечепилася і впала. «Ти збудила дракона!» — репетував він і хвицяв її ногою. — «Ти збудила дракона, збудила дракона!» Між її стегон текла кров. Вона заплющила очі й заскімлила. У відповідь щось гучно хряснуло, неначе порвалося, і затріщав великий вогонь. Коли вона подивилася знову, Візериса вже не було, навколо виросли величезні вогняні стовпи, а посеред них сидів дракон. Він повільно повернув велику голову. Коли його очі кольору розплавленого металу зустрілися з її, вона прокинулася, тремтячи, вкрита холодним потом. Ніколи ще їй не було так лячно…
…поки не настав день її весілля.
Свято почалося на світанку та продовжувалося до заходу сонця — один нескінченний день пияцтва, ненажерства та бійок. Серед плетених з трави шатрів звели величезний земляний насип, де й сиділа перелякана Дані побіля свого хала Дрого. А внизу буяло та шуміло море дотракійців. Вона ніколи не бачила зразу стільки людей у одному місці, до того ж людей чужих, дивних і страшних. Хай заради відвідин Вільних Міст наїзники накручували на себе коштовні тканини і духмянилися парфумами, та під вільним небом поза містами вони жили за старим звичаєм. Чоловіки й жінки однаково вдягали мальовані шкіряні лейбики на голі груди та штани з кінського волосу, підперезані важкими пасами зі спижевих блях. Воїни мастили довгі коси лоєм із пряжних ям. Усі запихалися конятиною, засмаженою з медом та перцем, вусмерть упивалися кумисом і тонкими винами Іліріо, кидали одне в одного жартами через вогнища, теревенили грубими, хрипкими, чужими для Дані голосами.