Останнім з усіх свій весільний дарунок привів хал Дрого. Коли хал полишив молоду дружину і пішов за ним, від середини табору стали розходитися хвилі очікувальної тиші, а тоді замовк увесь халазар. Коли ж хал повернувся, щільний натовп дарувальників розступився перед ним, і чоловік вивів поперед дружини кобилу.
То була молоденька конячка, чудово гарна і палка норовом. Дані знала про коней якраз стільки, щоб зрозуміти, яке перед нею стоїть диво. Самий її вигляд перехоплював подих. Кольором вона була сіра, як зимове море, а гриву мала подібну до сріблястого диму.
Дані простягнула непевну руку, попестила конячці шию, пробігла пальцями крізь срібло гриви. Хал Дрого щось мовив дотракійською, магістрат Іліріо переклав:
— Хал каже, що вона срібна, як срібло вашого волосся.
— Вона пречудова, — промурмотіла Дані.
— Це гордість халазару, — мовив Іліріо. — За звичаєм халісі має їхати на коні, гідному її місця при боці в хала.
Дрого ступив уперед і поклав їй руки на стан, а тоді підняв так легко, мов дитину, і посадив на тоненьке дотракійське сідло, набагато менше за звичні їй. Хвильку Дані сиділа непевна, бо ніхто не навчив її належного звичаю.
— Що мені слід робити? — запитала вона в Іліріо.
Відповів їй пан Джораг Мормонт.
— Візьміть повід і скількись проїдьте, хоч би й недалечко.
Схвильована Дані узяла повід до рук і просунула ноги у короткі стремена. Вона вміла їздити верхи, та не надто добре, бо частіше переїжджала з місця на місце кораблями, возами та паланкінами. З молитвою, щоб не впасти і не зганьбитися, вона легесенько, сором’язливо торкнула кобилку коліньми.
І раптом вперше за багато годин вона забулася боятися. А може, і вперше за життя.
Срібно-сіра кобила рушила вперед кроком гладесеньким, як шовк. Натовп розступився, не зводячи з них очей. Дані зрозуміла, що їде швидше, ніж збиралася, та чомусь замість лякатися — запалилася. Конячка пішла ристю, і Дані всміхнулася. Дотракійці поспіхом відбігали з дороги. Подаруночок хала відповідав на найменший потиск колін, найлегший натяг поводів. Вона пустила кобилку навскач, дотракійці почали кричати, тюгукати, реготати, відплигуючи по сторонах. Дані повернула назад, побачила далеко попереду, просто на шляху, вогняну яму. Люди купчилися по обидва боки, зайвого місця не було навіть де стати. Раптом Даянерис переповнилася ніколи раніше не знаною сміливістю і пустила повід.
Срібна злетіла над полум’ям, наче в неї виросли крила.
Коли Дані натягла повід перед магістратом Іліріо, то мовила:
— Скажіть халові Дрого, що він подарував мені вітер.
Пентоський товстун погладив жовту бороду і переповів її слова дотракійською. Дані вперше побачила, як її чоловік посміхається.
Останній краєчок сонця зник за високою пентоською стіною на заході. Дані зовсім втратила відчуття часу. Хал Дрого наказав кревноїзникам вивести свого коня, сухорлявого гнідого огиря. Поки хал сідлав його, Візерис пробрався до Дані, що сиділа на срібній, вчепився пальцями їй у ногу і прошипів:
— Потіш його, люба сестро, або присягаюся, збудиш дракона так, як іще не будила.
З братовими словами до неї повернувся страх. Вона знову відчула себе дитиною тринадцяти років, самотньою, неготовою до того, що мало статися.
Вони виїхали разом під зірками, які щойно зійшли, залишивши халазар та трав’яні палаци позаду. Хал Дрого не сказав їй ані слова, тільки пустив огиря швидкою ристю крізь густі сутінки. Крихітні срібні дзвіночки у його довгій косі теленькали з кожним кроком коня. «Я — кров дракона» — гучно шепотіла вона, їдучи слідом за халом і збираючи докупи усю свою сміливість. «Я — кров дракона, я — кров дракона». Дракон нічого не боїться.
Опісля вона б не сказала, чи довго вони їхали, чи далеко заїхали… та коли нарешті зупинилися у трав’янистій западині біля невеличкого струмочка, вже спустилася темрява. Дрого зіскочив з огиря і зняв Дані з її срібної. У його руках вона почувалася крихкою, мов скло, власні ноги ледь її тримали. Вона стояла і безпорадно тремтіла у своїх весільних шовках, поки хал припинав коней. Коли ж він повернувся і глянув на неї, вона заплакала.
Хал Дрого роздивлявся її сльози на диво спокійно, без жодного виразу на обличчі.
— Ні, — раптом мовив він, підняв руку і грубо витер їй сльози мозолистим пальцем.
— Ти розмовляєш посполитою, — зачудувалася Дані.
— Ні, — мовив він знову.
«Може, він знає тільки одне це слово» — подумала вона. Їй чомусь полегшало, бо то ж було на ціле слово більше, ніж вона гадала. Дрого доторкнувся до її волосся, пропустив сріблясто-білі пасма між пальців, мурмотячи щось по-дотракійському. Дані не розуміла слів, та казав він тепло і лагідно, як вона ніколи б не чекала від такого чоловіка.