— Та це кожен знає, — знудився король.
— Я в’їхав до палати верхи на коні. Проїхав її наскрізь між довгими рядами драконячих черепів. Здавалося, вони мене розглядають. Нарешті я зупинився перед престолом і глянув догори, на нього. Він сидів зі своїм золотим мечем на колінах, а край меча червонів кров’ю короля. Мої вояки заповнили палату слідом за мною, ланістерівці відступили. Я й слова не вимовив, тільки дивився, як він сидить там на престолі, й чекав. Нарешті Хайме засміявся, підвівся на ноги, зняв шолома і мовив до мене: «Не бійся, Старку. Я лише грію місце для нашого друга Роберта. На жаль, воно не надто зручне.»
Король відкинув назад голову і заревів від сміху, чим злякав зграю ґав, яка знялася з високої бурої трави, відчайдушно плескаючи крилами.
— Гадаєш, я маю не довіряти Ланістерові, бо він трохи посидів на моєму престолі? — Король знову затрусився від сміху. — Та Хайме ж було сімнадцять років, Неде. Ще зовсім дитина.
— Хай хто він був, чоловік або дитина, та одначе не мав права сидіти на престолі.
— Може, втомився хлопець, — припустив Роберт. — Убивати королів — тяжка робота. Відають боги, у тій клятій палаті більше нема де приткнути дупу. А ще він сказав правду: те сідало жахливо незручне.
Король похитав головою.
— Ну от, я дізнався про чорний гріх Хайме, справу залагоджено. В печінках мені сидять, Неде, усі оті таємниці, сварки та балачки державної ваги. Все це така ж нудота, як рахувати мідяки. Нумо рушаймо чвалом — колись і ти умів їздити верхи. Хочу знову відчути вітер у волоссі!
Він стиснув острогами боки огиря і загалопував просто через поховальний курган, розбризкуючи за собою землю.
Якусь мить Нед вагався їхати слідом. В нього скінчилися слова, натомість прийшло сильне відчуття безпорадності. Вже не вперше питав він себе, що він тут робить, навіщо кудись їде. Він не Джон Арин, щоб стримувати шаленство короля і навчати його мудрості. Роберт чинитиме на свій лад, як чинив завжди, і Нед не міг зарадити цьому жодними словами або справами. Недове місце було у Зимосічі, поруч із Кетлін у її смутку, поруч із Браном.
Та не завжди людині судилося жити там, де її місце. Упокорившись, Едард Старк пустив коня навскач слідом за королем.
Тиріон II
Північ тягнулася так, наче не скінчиться ніколи.
Тиріон Ланістер знав мапи краще за багатьох людей, але за два тижні на тій дикій стежці, яку на півночі вважали за королівський гостинець, засвоїв ще й ту науку, що мапа — то одне, а змальований нею край — зовсім інше.
Вони вирушили з Зимосічі того самого дня, що й король, посеред галасу, який супроводжував виїзд королівського почту. Навколо завівався легкий сніжок, волали люди, пирхали коні, торохтіли вози, жахливо стогнав велетенський караван королеви. Королівський гостинець проходив зовсім поруч — там, де кінчався замок і містечко-зимівник при ньому. Там прапори, вози, валки лицарів та компанійців повернули на південь, забравши з собою весь ґвалт, а Тиріон рушив на північ з Бендженом Старком та його небожем.
Відразу стало холодніше, хоч і набагато тихіше.
На захід від дороги простяглися сірі зубчасті крем’яні пагорби з високими вартовими вежами на кам’яних вершинах. На схід місцевість знижувалася і тягнулася пласкою рівниною, скільки бачило око. Через вузькі швидкі річки були перекинуті мости, навколо дерев’яних та кам’яних городців купчилися невеличкі біленькі села та хутори. Дорогою ходило багато люду, а вночі для загону знаходився притулок у подорожніх корчмах.
Щоправда, за три дні шляху від Зимосічі поля та пасовиська поступилися щільному лісові, й королівський гостинець посамотнішав. Скелясті пагорби здіймалися вище з кожною верстою, аж на п’ятий день перетворилися на справжні гори — велетенські, холодні, сіро-блакитні, щербаті, засніжені на схилах. Коли вітер дмухав з півночі, довгі снігові хвости віяли з високих вершин, мов прапори.
Залишаючи стіну гір на захід від себе, дорога вихилялася з півночі на північний схід і навпаки крізь праліс дубів, вічнозелених дерев та чорної шипшини — такий старий і темний, якого Тиріон ще ніколи не бачив. Бенджен Старк називав його «вовчою пущею». І справді, щоночі вони слухали, як десь далеко, або й не дуже, завивають зграї сіромах. Від нічного виття білий лютововк Джона Сніговія нашорошував вуха, та ніколи не відповідав уголос. Загалом його присутність дещо бентежила Тиріона.
Окрім вовка, їхній загін налічував уже восьмеро людей. Тиріон мав при собі двох пахолків, як личило Ланістерові. Бенджен Старк спершу мав у супроводі лише небожа-байстрюка та кілька свіжих коней для Нічної Варти, але коли на межі вовчої пущі вони заночували у дерев’яних стінах якогось лісового острогу, до них приєднався ще один чорний братчик на ймення Йорен. Цей Йорен мав зігнуту спину і зловісний вигляд, риси обличчя ховав за бородою, чорнішою від одягу Варти, але відразу видно було, що він упертіший за камінь і пронозливіший за корінь дерева. Разом з ним з’явилися двоє обірваних селянських хлопців звідкілясь із Пальців родом.