— Ґвалтівники, — повідомив Йорен, кинувши на них холодний погляд.
Тиріон їх розумів. Казали, що життя на Стіні — не мед, та все ж краще, ніж тебе вихолостять, наче вола.
П’ятеро чоловіків, троє хлопців, один лютововк, дванадцятеро коней та клітка круків від маестра Лювина. На королівському гостинці таке товариство зустрінеш не часто. Як, утім, і на всякому іншому.
Тиріон помітив, що Джон Сніговій дивиться на Йорена та його неоковирних супутників з подивом і відразою. Від Йорена тхнуло кислим, він мав скривлені плечі, сплутане, вошиве й засмальцьоване волосся, таку ж бороду, а одяг — старий, залатаний та рідко праний. Двоє новобранців смерділи ще гірше, а мармизи мали такі ж тупі, як і жорстокі. Поза сумнівом, малий помилково гадав, що Нічна Варта складається з таких людей, як його дядько. В такому разі Йорен із товариством мали повернути його до суворої дійсності. Тиріон співчував хлопцеві, бо той обрав нелегке життя… або ж радше нелегке життя обрало його.
Дядькові Тиріон співчував менше. Бенджен Старк, здавалося, поділяв відразу свого брата до Ланістерів і не зрадів, коли Тиріон оголосив про свої наміри.
— Попереджаю, Ланістере, в нас на Стіні шинків чи заїздів катма, — мовив Старк до нього згори вниз.
— Та гадаю, якийсь куток для мене знайдеться, — безтурботно відповів Тиріон. — Як ви мали помітити, я з себе зовсім невеличкий.
Ясна річ, королевиному братові не відмовиш, тож справу залагодили, але Старк з того не надто радів.
— У дорозі вам не сподобається, можу обіцяти, — сухо мовив Бенджен, і з тієї самої миті, коли загін виїхав на гостинець, робив усе можливе, щоб дотримати обіцянки.
Ще перший тиждень не минув, а Тиріон уже промерз до кісток, нажив у сідлі болячки нижче спини, а ноги йому страшенно терпли і судомилися. Та він не жалівся. Бенджен Старк, хай йому грець, не матиме з нього втіхи.
Тиріонові навіть пощастило насолодитися невеличкою помстою у справі зі старою, зачовганою та смердючою ведмежою шкурою. Старк запропонував її як знак подорожньої гостинності Нічної Варти і чекав, поза сумнівом, що Тиріон з вдячністю її відхилить. Але Тиріон її з вдячністю прийняв. Він узяв у дорогу з Зимосічі свій найтепліший одяг і скоро виявив, що марно вважав його теплим. Тут таки було холодно і щодалі холоднішало. Ночами добряче приморожувало, а коли дмухав вітер, то різав як ножем крізь найтепліші вовняні речі Тиріона. Старк мав уже пошкодувати про свій лицарський вчинок. Можливо, він навіть засвоїв науку: Ланістери ніколи не відмовляються ні від чого, хоч із подякою, а хоч без неї. Ланістери завжди беруть те, що їм дають.
Далі на північ, углиб вовчої пущі, хутори та городці зустрічалися дедалі рідше і ставали дедалі меншими, аж поки ночувати під дахом не стало де, і загін зажив тим, що віз із собою.
Хоч ставити табір, хоч знімати його — з Тиріона однак було мало користі. Надто малий, надто неповороткий, от зараз запнешся об нього. Тож поки Старк, Йорен та інші лаштували грубі курені, поралися коло коней і розкладали вогнище, він звично хапав шкуру та міх вина і йшов кудись почитати наодинці.
Вісімнадцятого вечора їхньої подорожі його розважали рідкісне бурштинове солодке вино з Літніх островів, яке він віз на північ від самого Кастерлі-на-Скелі, та розвідка з історії й властивостей драконів. З дозволу князя Едарда Старка Тиріон позичив кілька рідкісних книг із книгозбірні Зимосічі і старанно загорнув їх для подорожі північчю.
Він знайшов зручну місцинку там, куди не долітав галас табору, коло швидкого струмка з чистою та холодною, мов лід, водою. Покручений стародавній дуб дещо захищав від кусючого вітру. Тиріон загорнувся у шкуру, сів спиною до стовбура, хильнув вина і став читати, яка з себе драконяча кістка. «Драконяча кістка є чорною, бо містить дуже багато заліза» — повідомила книжка. — «Вона міцна, як сталь, натомість легша і набагато гнучкіша, до того ж цілком непіддатна вогню. Луки з драконячої кістки високо цінуються дотракійцями, і то не дивно. Стрілець із таким луком може випустити стрілу значно далі, ніж будь-хто з дерев’яного лука».
Тиріонова пристрасть до драконів могла здатися майже хворобливою. Коли він уперше приїхав до Король-Берега на весілля своєї сестри з Робертом Баратеоном, то забажав побачити саме драконячі черепи, які перед тим висіли по стінах престольної палати Таргарієнів. Король Роберт замінив їх прапорами й гобеленами, але Тиріон уперто шукав, доки не знайшов черепи у сирому підвалі, де їх поскладали нові господарі.