Тиріон постукав пальцем по шкіряній обкладинці книжки.
— Ось чому я так багато читаю, Джоне Сніговію.
Хлопець сприймав усе це мовчки. Якщо не іменем, то видом він був справжній Старк: довге, похмуре, сторожке обличчя не виказувало жодних почуттів. Хто б не була його мати, вона залишила синові небагато від себе.
— Про що ви читаєте? — запитав він.
— Про драконів, — відповів Тиріон.
— Нащо воно вам? Живих драконів більше немає, — з зухвалою юнацькою впевненістю мовив хлопець.
— Кажуть, що так, — погодився Тиріон. — Та чи не сумно? Я мріяв мати власного дракона, коли був такий, як ти.
— Правда? — підозріло запитав хлопець. Можливо, він гадав, що Тиріон з нього глузує.
— О так. Навіть кривоногий неоковирний коротун міг би дивитися на весь світ згори вниз, сидячи на драконовій спині.
Тиріон відкинув ведмежу шкуру і звівся на ноги.
— Колись я запалював вогнища у надрах Кастерлі-на-Скелі й витріщався у вогонь цілими годинами, уявляючи його драконячим полум’ям. Часом я уявляв, як у ньому горить мій батько. А часом — сестра.
Джон Сніговій втупився у нього очима, повними частково жаху, частково захоплення. Тиріон реготнув.
— Та не дивись на мене отак, байстрюче. Бо виказуєш таємницю. Авжеж тобі снилися такі самі сни.
— Ні, — відсахнувся Джон Сніговій, — та я б ніколи…
— Та ну? Доконче ніколи? — підняв брову Тиріон. — Що ж, поза сумнівом, усі Старки плекають до тебе ніжну любов, а пані Старк викохала, мов рідне дитя. Твій брат Робб завжди мав до тебе ласку, та чому ж ні? Він-бо сяде князем на Зимосічі, а ти сядеш дупою на Стіні. Щодо твого батька… треба гадати, він мав поважні причини згноїти сина у Нічній Варті.
— Ану припиніть, — мовив Джон Сніговій, чорніючи з люті. — Нічна Варта є почесною і шляхетною службою!
Тиріон засміявся.
— Чи не занадто ти розумний, щоб у таке вірити? Нічна Варта — купа гною, куди скидають сміття з усіх королівств держави. Я бачив, як ти дивився на Йорена з його хлоп’ятками. Оце твої нові брати, Джоне Сніговію. Чи до смаку вони тобі? Неоковирні хлопи, боржники, лісокради, ґвалтівники, злодюги, байстрюки на зразок тебе товчуться на Стіні, виглядаючи з-за неї мамунів, чугайстрів та всяку іншу нечисту силу з баб’ячих казок. Добре хоч те, що там насправді немає ніяких чугайстрів з мамунами, тому служити у Варті не дуже лячно. А кепсько те, що можна собі яйця відморозити. Та дітей вам однак робити зась, тому втрата невелика.
— Припиніть! — заволав хлопець.
Він ступив крок уперед, стиснув руки в кулаки, ледь не плачучи.
Раптом Тиріон відчув напад безглуздого почуття провини. Він теж зробив крок уперед, бажаючи примирливо поплескати хлопця по плечі або знайти якісь слова вибачення.
Вовка він не помітив, ба навіть не почув, з якого боку той узявся і як налетів на нього. Ось Тиріон іде до Сніговія, а ось уже лежить спиною на твердому каменястому ґрунті. Книжка відлетіла геть, подих перехопило від раптового падіння, а у роті перемішалися бруд, кров та гниле листя. Він спробував підвестися, та спину зсудомило болем — мабуть, падаючи, він її пошкодив. Тиріон заскреготав зубами з люті, ухопився за якийсь корінь та заледве всівся.
— Допоможи мені, — простягнув він до хлопця руку.
Але раптом вовк знову став між ними. Він не гарчав: клята звірюка завжди мовчала. Звір дивився яскраво-червоними очима та шкірив ікла. Цього було досить, щоб Тиріон зі стогоном осів на землю.
— Гаразд, не допомагай. Посиджу тут, поки ти не підеш.
Джон погладив рясне біле хутро Привида, всміхаючись.
— А ви попросіть гарненько.
Тиріон Ланістер відчув, як усередині зріє гнів, але придушив його зусиллям волі. Не вперше за життя його принижували, і мабуть, не востаннє. Можливо, навіть заслужено.
— Красно дякуватиму, Джоне, якщо ти матимеш ласку і допоможеш мені підвестися, — мовив він м’яко і тихо.
— Сидіти, Привиде, — мовив хлопець.