— Король виїхав полювати, але буде щасливий бачити вас після повернення, — саме казала королева до двох лицарів перед нею.
Але Санса ніяк не могла відвести очі від третього. Нарешті він відчув на собі її погляд і повільно повернув голову. Панночка загарчала. Санса Старк раптом відчула такий напад жаху, якого ще не знала за своє життя. Вона ступила крок назад і врізалася у когось іншого.
Її за плечі схопили сильні руки, і на мить Санса подумала, що це батько, та коли обернулася, побачила смалене обличчя Сандора Клегана, що дивився згори вниз і кривив рота у жахливій подобі посмішки.
— Ти тремтиш, дівчино, — проскреготів він. — Хіба я тобі такий страшний?
Він і справді лякав її ще з того дня, коли вона вперше побачила жахливу руїну його обличчя, понівеченого вогнем. Щоправда, зараз їй здалося, що Клеган і наполовину не такий страшний, як той, перший. Все ж Санса вивернулася від нього, Хорт зареготав, а Панночка стала між ними, погиркуючи на знак попередження. Санса впала на коліна і обійняла вовчицю. Всі інші зібралися навколо, пороззявлявши роти; вона відчувала на собі численні очі, ловила вухами бурмотіння і смішки.
— Та це ж вовк, — зауважив хтось, а інший вигукнув:
— Семеро дідьків, це лютововк!
Тоді перший запитав:
— Що ця звірюка робить у таборі?
Йому відповів хрипкий голос Хорта:
— Старки їх дітям за мамок тримають.
Раптом Санса усвідомила, що обидва незнайомі лицарі витріщаються на неї та Панночку, оголивши мечі. Тоді вона знову злякалася і застидалася, а на очі їй набігли сльози.
Тут Санса почула, як королева мовила:
— Джофрі, піди до неї.
І до неї прийшов її принц.
— Ану залиште її! — наказав Джофрі.
Він стояв над нею, дуже гарний у синій вовні та чорній шкірі, з золотими кучерями, що сяяли на сонці, мов корона. Принц подав їй руку і допоміг підвестися.
— Що сталося, люба панно? Чому ви злякалися? Ніхто вам не зашкодить. А ви усі — хутко приберіть мечі. Панна тримає вовчицю собі за домашнє звірятко, та й годі.
Тоді він зиркнув на Сандора Клегана.
— А ти, собако, піди геть, бо лякаєш мою наречену.
Хорт, незмінно вірний хазяїнові, вклонився і мовчки зник у натовпі. Санса з усіх сил намагалася прийти до тями, почуваючись дурепою. Вона ж бо зі Старків на Зимосічі — шляхетна панна високого роду, яка одного дня стане королевою.
— Мене злякав не він, мій любий принце, — спробувала пояснити вона, — а отой інший.
Двоє незнайомих лицарів перекинулися поглядами.
— Пейн? — реготнув молодик у зеленому риштунку.
Старший чоловік у білому звернувся до Санси ґречно та привітно:
— Не зважайте, люба панно, інколи пан Ілин лякає і мене. Самим виглядом він викликає острах.
— Як йому й належить. — Королева саме зійшла зі сходів каравану, і глядачі розступилися, даючи дорогу. — Якщо лиходіїв не лякатиме самий вигляд Королівського Правосуду, значить, цей уряд справляє не та людина.
Нарешті Санса спромоглася знайти належну відповідь.
— Тоді мушу засвідчити власною особою, що ваші королівські милості не могли знайти на цю посаду кращої людини, — мовила вона, чим викликала схвальний сміх в оточення.
— Гарно сказано, дитино, — мовив старий у білому. — Як і личить доньці Едарда Старка. Я маю честь знати тебе, хоч і не мав задоволення часто бачити. Мене звуть Барістан Селмі, я — лицар Королегвардії.
З цими словами лицар уклонився.
Санса знала це ім’я; заразом до неї повернулися усі шляхетні звичаї, яких її роками навчала септа Мордана.
— Ви — Регіментар Королегвардії, — додала вона, — і радник нашого короля Роберта, як і Аериса Таргарієна до нього. Це я маю честь, шляхетний пане. В нас на далекій півночі так само, як і деінде, кожен співець звеличує звитяги Барістана Зухвалого.
Зелений лицар знову засміявся.
— Радше скажіть «Барістана Зів’ялого»! Та годі лестощів, дитинко, він і без них зависокої про себе думки. — Воїн широко всміхнувся Сансі. — А тепер, гарненьке вовченя, розкажи щось про мене, і я радо визнаю тебе справжньою дочкою нашого Правиці.
Джоф поруч із нею застиг з обурення.