— Розмовляйте з моєю нареченою як належить, бо…
— Я знаю відповідь, — швидко втрутилася Санса, щоб пригасити гнів принца, і посміхнулася до зеленого лицаря. — На вашому шоломі, пане, я бачу золоті оленячі роги. Олень є гербовим знаком королівського дому. Наш король Роберт має двох братів. Ви дуже молоді, а отже, ніхто інший, як Ренлі Баратеон, князь Штормоламу, радник короля. Ось що я можу про вас розказати.
Пан Барістан реготнув.
— Він дуже молодий, а отже ніхто інший, як задерикувате козеня. І я ще й не те можу про нього розказати.
Загальний сміх став йому відповіддю, а першим сміявся сам князь Ренлі. Напруга, що висіла у повітрі останні хвилини, зникла, і Санса відчула себе трохи певніше… аж тоді пан Ілин Пейн проштовхався наперед, розсунувши двох людей, і похмуро став просто перед нею. Він нічого не казав, а Панночка тим часом вишкірила зуби і загарчала — низько, загрозливо. Але цього разу Санса заспокоїла вовчицю, лагідно поклавши їй руку на голову.
— Даруйте мені, якщо чимось образила вас, пане Ілине, — мовила дівчина до нього і почекала відповіді.
Але відповіді не було; кат дивився на неї і, здавалося, світлими безбарвними очима здирав спершу одяг, а тоді й шкіру, залишаючи саму голу душу. Зрештою, не сказавши ані слова, він обернувся і пішов геть.
Санса нічого не втямила і подивилася на її принца.
— Чи не сказала я, бува, чогось зайвого, ваша милосте? Чому шляхетний пан не заговорив до мене?
— Наш пан Ілин уже чотирнадцять років як не говорить зайвого, — з лукавою усмішкою відзначив князь Ренлі.
Джофрі кинув на свого дядька повний зневаги погляд, а тоді узяв Сансини руки в свої.
— Аерис Таргарієн наказав вирвати йому язика гарячими кліщами.
— Проте він дуже красно промовляє своїм мечем, — додала королева, — і зберігає непохитну вірність нашій державі.
Тоді вона ласкаво посміхнулася і мовила:
— Сансо, дівчинко, ми з панами радниками повинні переговорити, поки не повернулися король із твоїм батьком. На жаль, твій день з принцесою Мирцелою доведеться відкласти. Будь ласкава, перекажи мої вибачення твоїй милій сестрі. Джофрі, якщо твоя ласка, чи не розважиш ти нашу гостю сьогодні?
— Матиму за велике задоволення, матінко, — дуже поштиво відповів Джофрі.
Він узяв Сансу за руку і відвів далі від каравану. Сансине серце злетіло кудись у небеса. Цілий день з її принцом! Вона витріщалася на Джофрі, як на молодого бога. Який він відважний, подумала вона, як він врятував її від Хорта і пана Ілина — майже як у піснях, коли Сервин Дзеркального Щита врятував принцесу Даерису від велетнів, або ж коли принц Аемон Драконолицар захистив честь королеви Наерис супроти наклепів злого лицаря Моргіла!
Від доторку руки Джофрі до її рукаву серце в неї закалатало швидше.
— Що б ви хотіли робити?
«Що завгодно, аби разом із вами!» — радо вигукнула б Санса, та натомість відповіла:
— Те, що вам до смаку, мій принце.
Джофрі подумав хвильку.
— Чи не проїхатися верхи?
— Ой, я так люблю їздити верхи!
Джофрі обернувся на Панночку, яка тяглася в них по п’ятах.
— Ваша вовчиця налякає коней, а мій пес, схоже, лякає вас. Залишмо їх обох тут і поїдьмо лише вдвох, як вам таке?
Санса завагалася.
— Якщо бажаєте, — відповіла вона невпевнено. — Мабуть, я б могла прив’язати Панночку.
Вона, щоправда, не все зрозуміла з того, що сказав принц.
— Я не знала, що ви маєте собаку…
Джофрі засміявся.
— Насправді то пес моєї матері, але вона приставила його охороняти мене, от він і ходить слідом.
— То ви про Хорта, — здогадалася Санса. Вона ладна була сама себе вдарити за тупість. Якщо казати такі дурниці, то на кохання принца годі й сподіватися. — Але хіба нам безпечно їхати без нього?
Принц Джофрі, схоже, роздратувався з її запитання.
— Годі вам боятися, панно! Я майже дорослий чоловік, і на відміну від ваших братів, б’юся не дрючками. Нас захистить оце!
Він витяг з піхов меча і показав їй. То був обосічний меч-півторак з блискучої блакитної криці, майстерної — як то кажуть, замкової — роботи, дещо зменшений для руки дванадцятирічного хлопця, з обтягнутим шкірою руків’ям та золотою маківкою у вигляді лев’ячої голови. Санса видала кілька захоплених вигуків, які вочевидь потішили принца Джофрі.
— Я дав йому ім’я «Лев’ячий Зуб», — похвалився він.
Отже, вони полишили вовчицю і охоронця та полинули на схід уздовж північного берега Тризуба у супроводі одного лише Лев’ячого Зуба.
День виходив неймовірний, просто казковий. Тепле повітря було напоєне пахощами квітів, ліси сяяли ніжною красою, якої Санса ніколи не бачила на півночі. Під принцом Джофрі був баский гнідий, швидший за вітер, і їздив він на ньому з зухвалою недбалістю, ще й так прудко, що Санса ледь встигала за ним на своїй кобилі. На додачу день виявився повним пригод. Вони роздивилися печери по березі річки, вистежили слід сутінькота до його нори, а коли зголодніли, Джофрі за димом знайшов городець і наказав винести вина та їжі для їхнього принца з його панною. Вони поїли свіжого пструга щойно з річки, і Санса випила стільки вина, як ніколи раніше.