— Наш батько дозволяють нам один келих, і тільки на бенкетах, — зізналася вона принцові.
— Моїй нареченій можна пити стільки, скільки вона забажає, — відповів Джофрі й налив ще.
Після їжі вони поїхали повільніше. Джофрі заспівав їй дорогою голосом чистим, гарним та високим. Сансі від вина паморочилася голова.
— Хіба не час нам уже повертатися? — запитала вона.
— Ще трохи, — відповів Джофрі. — Просто перед нами поле битви — там, де річка робить поворот. Знаєте, там, де мій батько вбив Раегара Таргарієна. Він проламав йому груди, хрясь, просто крізь панцир.
Джофрі змахнув уявним келепом, показуючи, як то було.
— А тоді мій дядько Хайме вбив старого Аериса, і батько став королем. Що це за звук?
Санса теж його почула. Крізь ліс доносилося якесь дерев’яне клацання, на зразок «шпок-шпок-шпок».
— Не знаю, — відповіла вона, трохи налякана. — Джофрі, нумо рушаймо назад.
— Я хочу подивитися, що воно таке.
Джофрі спрямував коня просто на звук, і Санса мусила їхати слідом. Звук став гучніший та виразніший, наче дерево стукало по дереву; під’їхавши ближче, вони почули ще й важке дихання, час від часу зі стогонами.
— Там хтось є, — занепокоїлася Санса.
Вона раптом згадала про Панночку і пошкодувала, що лютововчиці з нею немає.
— Зі мною вам ніщо не загрожує.
Принц Джофрі витяг із піхов Лев’ячого Зуба. Від шороху криці по шкірі Санса затремтіла.
— Сюди, — мовив принц, їдучи крізь купку дерев.
За деревами, коло галявинки на березі річки, вони побачили хлопчика і дівчинку, які гралися у лицарів. За мечі в них правили палиці, схожі на уламки держака від мітли, і вони гасали травою, завзято тицяючи ними один у одного. Хлопчик був на кілька років старший, на голову вищий і значно сильніший, тому він нападав. Дівчинка ж — кістлява малеча у брудній шкіряній одежі — ухилялася, як могла, і підставляла свою палицю під більшість ударів хлопця, хоча й не під усі. Коли вона спробувала вколоти його, він спіймав її меч своїм, відкинув убік, ковзнув уздовж зброї супротивниці й сильно вдарив її просто по пальцях. Дівчинка скрикнула і впустила палицю.
Принц Джофрі засміявся. Хлопець злякано здригнувся і озирнувся з розширеними очима, а тоді впустив і свою палицю. Дівчинка втупилася у них, висмоктуючи скабку з кісточок пальців, і тут Санса нажахалася, впізнавши її.
— Ар’я?! — скрикнула вона, не вірячи своїм очам.
— Іди геть! — заволала Ар’я на неї у відповідь, зблискуючи гнівними сльозами на очах. — Що ти тут робиш? Дай нам спокій!
Джофрі перевів очі з Ар’ї на Сансу і назад.
— Твоя сестра?
Вона кивнула, червоніючи з сорому. Тоді Джофрі роздивився хлопця, неоковирного простака з грубим веснянкуватим лицем і рясним рудим волоссям.
— А ти хто такий, малий? — запитав він владним голосом, не зважаючи на те, що хлопець був на рік від нього старший.
— Мика, — пробурмотів хлопець. Він упізнав принца і опустив очі. — Мосьпане…
— Це різницький підмайстрок, — додала Санса.
— Це мій друг, — різко відказала Ар’я. — А ви дайте йому спокій!
— Різниченко, який пнеться у лицарі, га?
Джофрі зіскочив з коня з мечем у руці.
— Підніми свого меча, різниченко, — мовив він зі збудженим блиском у очах. — Нумо подивимося, що ти вмієш.
Мика застиг на місці від жаху. Джофрі рушив до нього.
— Ну ж бо, підніми. Чи ти вмієш битися тільки з дівчиськами?
— Вони хтіли, аби я ся бив, мосьпане, — пробурмотів Мика. — Хтіли самі, прошу пана.
Сансі досить було побачити зашарілу Ар’ю, щоб знати: хлопець каже правду. Але Джофрі не збирався нічого слухати. Він шаленів од випитого вина.
— То ти піднімеш меча, чи ні?
Мика хитнув головою.
— То дрючок, прошу пана, то не меч, то дрючок.
— А ти — різницький підручний, а не лицар. — Джофрі підніс вістря Лев’ячого Зуба до Микиної щоки нижче від ока, і різниченко затремтів. — Ти бив сестру моєї коханої панни, чи не так?
Яскрава брунька крові розквітла на щоці, куди принц приставив меча. Тоненька цівочка попливла донизу.