— Ану припини! — заверещала Ар’я і підхопила з землі свою палицю.
Санса злякалася.
— Ар’я, не смій втручатися!
— Та не скалічу я його… так щоб дуже, — мовив принц Джофрі до Ар’ї, не зводячи очей з різниченка.
І тут Ар’я напала.
Санса зіскочила з кобили, та надто повільно. Ар’я вдарила обіруч, її дрючок зламався на принцовій потилиці з гучним хряскотом, а тоді перед нажаханими Сансиними очима все понеслося дуже швидко. Джофрі заточився і обернувся, голосячи прокльони. Мика дременув до лісу так швидко, як тільки ноги несли. Ар’я знову вдарила принца, та цього разу Джофрі прийняв удар на Лев’ячий Зуб, вибивши зламаного кийка з Ар’їної руки. Потилицею принца текла кров, а очі палали вогнем. Санса верещала з усієї сили:
— Ні, ні, припиніть, припиніть обидва, ви все зіпсуєте!
Та ніхто не слухав. Ар’я намацала камінь і жбурнула у голову Джофрі, але натомість влучила в його коня, який став дибки і загалопував геть слідом за Микою.
— Припиніть, припиніть! — верещала Санса.
Джофрі рубонув Ар’ю мечем, вигукуючи образливі непристойності, брудні та огидні слова. Ар’я відскочила нажахана, та Джофрі напирав, гнав її до лісу, намагався притиснути до дерева. Санса не знала, що їй робити, тільки безпорадно витріщалася, сліпнучи від сліз.
Тоді мимо неї ринула блискавкою сіра тінь. На галявині зненацька з’явилася Німерія і з одного стрибка вчепилася Джофрі у руку з мечем. Зброя вилетіла з руки, вовчиця збила його на землю, і вони покотилися у траві. Вовчиця гарчала і гризла, принц верещав з болю.
— Забери її! — волав він. — Забери!
Голос Ар’ї хльоснув, мов батіг:
— Німерія!
Лютововчиця пустила Джофрі та стала коло Ар’ї. Принц валявся у траві, заляпаний кров’ю, скимлячи і тримаючись за подерту руку. Ар’я мовила до принца:
— Та не скалічила вона тебе… так щоб дуже.
Дівчинка підібрала Лев’ячого Зуба з того місця, де він упав, і стала над принцом, узявши зброю обіруч. Джофрі глянув на неї та перелякано заскиглив:
— Ні, не чіпай мене, я матері скажу…
— Ану облиш його! — закричала Санса до сестри.
Ар’я крутнулася усім тілом і запустила меча у повітря. Блакитна криця зблиснула на сонці, меч пролетів над річковими бурунами, плюхнув у воду і зник. Джофрі застогнав. Ар’я побігла до коняки, Німерія услід.
Коли вони зникли, Санса ринула до принца Джофрі. Від болю він заплющив очі, дихання йому уривалося. Санса впала навколішки.
— Джофрі, — схлипнула вона. — Ой, що вони накоїли, який жах. Мій бідний принце, не бійтеся, я знайду той городець і приведу допомогу!
Вона простягла руку і ніжно відвела назад його м’яке золоте волосся.
Зненацька він розплющив очі й втупився у неї поглядом, повним ненависті, презирства і найбруднішої люті.
— То веди! — визвірився він. — І не смій мене чіпати!
Едард III
— Її знайшли, мосьпане.
Нед скочив з місця.
— Наші чи ланістерівці?
— Джорі, — відповів управитель Вайон Пул. — Їй ніхто не зашкодив.
— Дяка богам, — мовив Нед. Його сторожа шукала Ар’ю вже чотири дні, але й люди королеви також вийшли на полювання. — Де вона? Скажи Джорі, щоб відразу вів її до мене.
— Вибачте, мосьпане, — відповів Пул, — але варта на воротях була з ланістерівців, і вони сказали пані королеві, щойно Джорі з’явився. Дівчинку повели просто до короля…
— От клята баба! — вилаявся Нед, ринувши до дверей. — Знайди Сансу і приведи її до трапезної! Може статися, ми муситимемо її вислухати.
Він поспішав донизу сходами у башті, шаленіючи від гніву. Князь особисто очолював розшуки перші три дні, не спавши, мабуть, і години з того часу, як Ар’я зникла. Цього ранку він заледве міг стояти зі смутку і втоми, але зараз лють знову наповнювала його силою.
До нього кликали якісь люди, поки він перетинав замковий двір, та Нед у поспіху не зважав на них. Він би побіг, але Правиці Короля слід берегти гідність. Він усвідомлював, скільки на нього дивиться очей, і скільки голосів питають, що він буде робити.
Не надто великий замок, де вони зараз перебували, стояв за половину дня їзди на південь від Тризубу. Королівський почет без запрошення набився у гості до його господаря, лицаря Раймуна Даррі, поки обома берегами річки нишпорили загони у пошуках Ар’ї та різниченка. Гостям у замку не надто зраділи. Пан Раймун дотримувався королівського миру, але його родина билася на Тризубі під драконовим прапором Раегара. Там загинуло троє його старших братів, і цього не забув ані Роберт, ані сам пан Раймун. До замалого замку напхалося стільки людей короля, Даррі, Ланістерів і Старків, що аж саме повітря дихало чимось важким та гарячим.