— Семеро дідьків на мене, що я маю про це думати? Він каже одне, вона — зовсім інше!
— Там були не лише вони двоє, — зауважив Нед. — Сансо, піди-но сюди.
Нед чув від неї всю історію ще того вечора, коли зникла Ар’я, тому знав правду.
— Розкажи, доню, як усе було.
Його старша дочка, вагаючись, ступила наперед. Вона була вдягнена у блакитний оксамит з білою торочкою, мала на шиї срібне намисто, а її густе волосся аж сяяло, добре розчісане. Санса блимнула очима на сестру, тоді на принца.
— Я не знаю, — мовила вона плаксиво. Здавалося, більше за все їй хотілося втекти. — Я не пам’ятаю. Все сталося так швидко, я не бачила…
— Ах ти ж гнилуха! — заверещала Ар’я, стрілою кинулася на сестру, збила її з ніг на підлогу і замолотила кулаками. — Брехло, брехло, брехло!
— Ар’є, припини! — загукав Нед.
Джорі відтяг її від сестри, а вона впиралася і хвицялася. Нед підняв Сансу, бліду та тремтливу, на ноги.
— Ти не забилася? — запитав він у дочки, але та втупилася в Ар’ю і, здавалося, нічого не чула.
— Це дівчисько таке ж дике, як ота її гидка тварюка, — мовила Серсея Ланістер. — Роберте, я бажаю, щоб її покарали.
— Побийте мене семеро дідьків! — вилаявся Роберт. — Серсеє, подивися на неї! Перед нами мала дитина. Що я маю робити: прогнати її по вулицях батогами? Діти люблять битися, що поробиш, хай їм грець. Справу скінчено. Нічого непоправного не сталося.
Королева оскаженіла.
— Але Джоф повік носитиме на собі ці рубці!
Роберт Баратеон глянув на свого старшого сина.
— То хай носить. Може, буде наука. Неде, покарай свою дитину сам. А я подбаю про свого сина.
— Радо, ваша милосте, — відповів Нед із величезним полегшенням.
Роберт хотів уже піти, але королева ще не закінчила.
— А що буде з лютововком? — вигукнула вона йому услід. — Що буде з чудовиськом, яке мордувало твого сина?
Король зупинився, обернувся, спохмурнів.
— Справді, я й забув про клятого вовка.
Нед бачив, як Ар’я напружилася у руках Джорі. Той швидко відповів:
— Ми не знайшли жодних слідів вовчиці, ваша милосте.
Роберт сприйняв цю звістку не без утіхи.
— Не знайшли? Та й по тому.
Але тут піднесла голос королева:
— Сто золотих драконів тому, хто принесе мені її шкуру!
— Чи не задорога шкурка, — пробурчав Роберт. — Від мене ти шеляга на неї не діждешся, жінко. Сама купуй собі хутро за ланістерівське золото.
Королева кинула на нього крижаний погляд.
— Я й гадки не мала, який скнара в мене чоловік. Той король, за якого я виходила заміж, кинув би вовчу шкуру мені на ліжко ще до заходу сонця!
Роберт потемнів обличчям від гніву.
— О, то була б хитра штука — кинути шкуру, не маючи вовка!
— Але ми маємо вовка, — заперечила Серсея Ланістер.
Вона говорила вельми спокійно, та очі в неї сяяли переможним блиском. Присутнім знадобилося трохи часу, щоб зрозуміти, про що йдеться, але нарешті король роздратовано знизав плечима:
— Твоя воля. Хай пан Ілин подбає.
— Ти, либонь, жартуєш, Роберте! — не повірив почутому Нед.
Але король не мав гумору сперечатися далі.
— Годі, Неде. Не хочу більше цього чути. Лютововк — то дикий і страшний звір. Рано чи пізно він визвіриться на твоє дитя так само, як ота потвора — на Джофрі. Подаруй їй цуценя, хай радіє.
Тут нарешті почало доходити й до Санси. Вона повернула до батька нажахані очі.
— Це ж вони не про Панночку, ні? — І побачила правду на батьковому обличчі. — Ні, тільки не Панночку! Панночка ж нікого не кусала, вона така добра…
— Панночки там взагалі не було! — сердито скрикнула Ар’я. — Хоч їй спокій дайте!
— Не дайте їм нічого їй зробити, — благала Санса, — не дозвольте їм, прошу, благаю, там не було Панночки, то все Німерія, то Ар’я винувата, не можна так робити, це ж не Панночка, не дайте їм скривдити Панночку, вона ніколи нікого не кусатиме, я обіцяю, я обіцяю…
І вдарилася у сльози. Нед тільки й міг, що тримати її у обіймах, поки вона ридала. А тоді подивився через палату на Роберта. На свого старого друга, колись ближчого за брата.
— Прошу тебе, Роберте. Якщо ти мене любиш. Якщо любив мою сестру. Благаю тебе.
Король довго дивився на них усіх, тоді перевів очі на дружину.
— Кат тебе візьми, Серсеє, — з ненавистю вимовив він.
Нед підвівся, лагідно виплутавшись зі зсудомлених Сансиних рук. До нього раптом повернулася уся втома останніх чотирьох днів.
— Тоді зроби це сам, Роберте, — мовив він холодно і гостро, наче ножем різав. — Май хоча б мужність зробити це власноручно.