А ось тепер від нього пахло саме парфумами, і він уже був ширший, ніж довший. Востаннє Нед бачився з королем дев’ять років тому під час заколоту Балона Грейджоя, коли олень і деривовк об’єдналися, щоб покласти край зазіханням самопроголошеного короля Залізних островів. З тої ночі, коли вони вдвох стояли пліч-о-пліч у поваленій кріпості Грейджоя, де Роберт прийняв капітуляцію лорда-заколотника, а Нед узяв його сина Теона заручником і годованцем, король набрав щонайменше три пуди. Чорна й жорстка, як дріт, борода затуляла подвійне підборіддя й обвислі королівські щоки, але ніщо не могло приховати ні черева, ні темних кіл під очима.
Проте Роберт був не тільки Недовим другом, а й королем, тож Нед просто сказав:
— Ваша світлосте, Вічнозим до ваших послуг.
На той час усі прибулі теж уже спішувалися, і до них підходили груми, щоб забрати коней. Робертова королева-дружина Серсі Ланістер, оточена дітьми, підійшла пішки. Карета, в якій вони їхали, цей величезний двоповерховий повіз із лакованого дуба й золоченого металу, який тягнуло сорок коней-важковозів, не пролазила крізь браму замку. Нед опустився навколішки й поцілував королівську обручку, а Роберт у цей час обіймав Кетлін, як сестру, з якою довго не бачився. Тоді обидві сторони вивели вперед дітей, представили та схвалили.
Щойно всі формальності були дотримані, король мовив до господаря:
— Проведи мене в крипту, Едарде. Хочу скласти шану.
Ось за це Нед його і любив: за те, що по стількох роках і досі пам’ятає її. Він звелів подати йому ліхтар. Слова тут були непотрібні. Щоправда, запротестувала королева: вони в дорозі з самої зорі, всі потомилися й замерзли, тож спершу слід відпочити. А мерці зачекають. Це все, що вона встигла сказати: Роберт тільки зиркнув на неї — і її брат-близнюк Джеймі мовчки взяв її за руку, тож вона більше не зронила ні слова.
У крипту вони спустилися разом — Нед і його король, якого він заледве упізнавав. Виткі кам’яні сходи були вузькими. Нед, тримаючи ліхтар, вів перед.
— Я вже думав, ми ніколи не доїдемо до Вічнозиму,— жалівся Роберт, поки вони спускалися.— На півдні Сім Королівств сприймаються зовсім по-іншому, й іноді просто забуваєш, що твої землі завбільшки як решта шість разом узяті.
— Сподіваюся, подорож вам сподобалася, ваша світлосте?
— Болота, ліси й луки,— пирхнув Роберт,— а на північ за Перешийком — жодного пристойного заїзду. Я такого безлюдного дикого поля в житті не бачив. Де весь твій народ?
— Мабуть, просто люди соромляться й не виходять,— пожартував Нед. На сходах гуляв протяг — холодний подих з глибин підземелля.— На півночі королів нечасто бачать.
— Більше схоже,— пирхнув Роберт,— що вони всі поховалися під снігом. Під снігом, Неде! — король однією рукою притримався за стіну, щоб не втратити рівновагу.
— Сніг наприкінці літа не таке вже й рідкісне явище,— мовив Нед.— Сподіваюся, вам він не дошкуляв. Зазвичай у таку пору він м’який.
— Узяли б Чужі твій м’який сніг! — вилаявся Роберт.— На що ця земля перетвориться взимку? На саму думку про це мене мороз продирає поза шкурою.
— Зими суворі,— погодився Нед,— але Старки витримають. Завжди витримували.
— Треба тобі вибратися на південь,— мовив до нього Роберт.— Понюхати літа, поки воно не збігло. В Небосаду поля, засаджені золотими ружами, тягнуться скільки око сягає. А в садах плоди такі стиглі, що лускають у роті,— таких солодких динь, персиків, вогнеслив ти в житті не куштував. Побачиш, я привіз тобі трохи. Навіть у Штормокраї, попри вітер з моря, вдень так спекотно, що не хочеться ворушитися. А бачив би ти міста, Неде! Всюди квіти, ринки вгинаються від харчів, а літні вина такі дешеві та смачні, що можна напитися п’яним, просто вдихаючи повітря. Усі тлусті, п’яні й багаті.
Засміявшись, він добряче поплескав себе по чималому череву.
— А дівчата, Неде! — вигукнув він, зблиснувши очима.— Кажу тобі, в спеку жінки цілком забувають про скромність. Плавають голяка в річці просто під мурами замка. Навіть на вулицях надто вже гаряче, щоб убиратись у вовну чи хутро, тож вони ходять у коротеньких сукнях: хто має срібло — в шовкових, а хто ні — в бавовняних, але яка різниця, коли вони починають пітніти й тканина прилипає до шкіри — з таким самим успіхом вони могли б ходити голяка,— щасливо розсміявся король.
Роберт Баратеон завжди мав смак до життя — він умів отримувати задоволення. На противагу йому, Едарда Старка в цьому б ніхто не звинуватив. Однак зараз Нед бачив, що задоволення підточили сили короля. Поки вони спустилися сходами донизу, Роберт засапався, і коли вони ступили в темряву крипти, його обличчя у сяйві ліхтаря було червоним.
— Ваша світлосте,— шанобливо мовив Нед і описав ліхтарем широке коло. Тіні заворушилися й захиталися. Миготливе світло торкнулося каміння під ногами й пробігло довгою шерегою гранітних колон, які парами марширували в темряву. Поміж колон на своїх камінних престолах сиділи попід стінами мерці, прихилившись спинами до гробниць, у яких покоїлися їхні тлінні рештки.— Вона в самому кінці, разом з батьком і Брандоном.
Нед показував дорогу поміж колон, а Роберт мовчки прямував за ним, здригаючись від підземної прохолоди. Тут, унизу, холодно було завжди. Кроки відлунювали від каміння й угорі відбивалися від склепіння, а вони йшли і йшли поміж мертвих з дому Старків. Їх проводжали очима лорди Вічнозиму. Їхні подоби були викарбувані з каміння, що запечатувало гробниці. Отак вони сиділи довгими рядами, сліпими очима вдивляючись у вічну темряву, а під ногами в них скрутилися калачиком величезні кам’яні деривовки. Тіні танцювали, і здавалося, коли живі проходять повз, кам’яні постаті ворушаться.
За давнім звичаєм на колінах у кожного з лордів Вічнозиму лежав довгий залізний меч, який мав утримувати мстивих духів у криптах. Найстаріший меч уже зотлів на порох — від нього на камінні лишилося хіба що кілька іржавих плям. Цікаво, подумав Нед, тепер духи нарешті можуть вільно повернутися в замок? Він сподівався, що таки ні. Перші лорди з дому Старків були такі самі суворі, як і земля, якою вони правили. В ті віки, коли з-за моря ще не з’явилися повелителі драконів, Старки не були нічиїми васалами, а називалися королями на Півночі.
Нарешті Нед зупинився й підніс олійний ліхтар. Крипта тут не закінчувалася, а губилася в темряві, проте наступні гробниці були порожні й незапечатані — чорні діри, які очікують своїх мерців, очікують самого Неда і його дітей. Але про це Нед думати не любив.
— Ось,— мовив він до короля.
Роберт мовчки кивнув, опустився навколішки та схилив голову.
Тут одна біля одної стояло три гробниці. Недів батько, лорд Рикард Старк, був суворий і довговидий. Каменяр добре його знав. Лорд Рикард сидів з мовчазною гідністю, кам’яними пальцями міцно тримаючи залізний меч, який лежав у нього на колінах, хоча за життя жоден меч не виправдав його надій. У двох менших гробницях обабіч лорда покоїлися його діти.
Брандону було двадцять років, коли його задушили за наказом Ейриса Таргарієна, Божевільного Короля, всього за кілька днів до весілля з Кетлін Таллі з Річкорину. Сталося це на очах у батька. Брандон був справжнім спадкоємцем — перваком, народженим правити.
Ліанні було всього шістнадцять — неймовірно мила дівчина-дитина. Нед любив її всім серцем. Роберт — навіть дужче. Вона мала стати його нареченою.
— В житті вона була вродливіша,— помовчавши, зронив король. Його очі затрималися на обличчі Ліанни, так наче він силою волі міг повернути її до життя. Нарешті огрядний король незграбно підвівся.— Чорт забирай, Неде, невже обов’язково було ховати її в такому місці? — голос його захрип від незабутого горя.— Вона заслуговує на більше, ніж темрява...
— Вона була з роду Старків з Вічнозиму,— тихо озвався Нед.— Її місце тут.
— Слід було її поховати десь на пагорбі, попід фруктовим деревом, щоб над нею пропливали сонце й хмари, а дощ омивав її.