Останніми з високих лордів ішли Джонів дядько — Бенджен Старк з Нічної варти, й батьків годованець — юний Теон Грейджой. Проходячи повз, Бенджен тепло всміхнувся Джонові. Теон же цілковито його проігнорував, але цьому Джон не здивувався. Коли всі розсілися, підняли перші тости й взаємно одне одному подякували, почався бенкет.
Тоді Джон почав пити й досі не припиняв.
Під столом щось тернулося йому об ногу. Джон побачив червоні очі, які знизу вгору втупилися в нього.
— Знов голодний? — запитав він. У центрі столу лишалася ще половина курки в меду. Джон потягнувся, щоб відкрутити ніжку, а тоді передумав. Настромивши все, що лишилося, на ніж, він між ногами опустив це на підлогу. Привид по-дикунському тихо вчепився в м’ясо. Джоновим братам і сестрам не дозволили взяти з собою на бенкет своїх вовків, але в цьому кінці зали зібралося стільки дворняг, що ніхто й слова не сказав проти Джонового пестунчика. «І в цьому пощастило»,— сказав собі Джон.
Очі пекли. Проклинаючи дим, Джон заходився дико їх терти. Зробивши ще ковток вина, він спостерігав, як деривовк поглинає курку.
Поміж столів за дівками-подавальницями невідступно бігали собаки. Одна з них, сучка-напівкровка з довгастими жовтими очима, занюхала курку. Зупинившись, вона полізла під лавку, щоб і собі отримати шматок. Джон спостерігав за сутичкою. Низько й утробно загарчавши, сучка наблизилася. Привид мовчки звів погляд і втупився в собаку своїми ясно-червоними очима. Сучка зло й виклично клацнула зубами. Вона була втричі більша за вовченя. Привид не ворухнувся. Стоячи над здобиччю, він розтулив рота, оголюючи ікла. Сучка напружилася, знову гавкнула — і передумала битися. Розвернувшись, вона ковзнула геть, наостанок непокірливо рикнувши, щоб зберегти гідність. А Привид повернувся до їди.
Посміхнувшись, Джон потягнувся під стіл і скуйовдив кошлате біле хутро. Поглянувши на нього знизу вгору, деривовк куснув його за руку й знову узявся до м’яса.
— Це з тих деривовків, що про них стільки говорять? — запитав зовсім близько знайомий голос.
Джон щасливо поглянув угору, в той час як дядько Бен, поклавши долоню йому на голову, скуйовдив чуб — точно як він сам тільки-но скуйовдив хутро вовченяти.
— Так,— відгукнувся Джон,— його звати Привид.
Один зі зброєносців урвав свою грубувату оповідку, щоб звільнити місце для лордового брата. Осідлавши лавку довгими ногами, Бенджен Старк узяв із Джонової руки кубок з вином.
— Літнє вино,— сказав він, скуштувавши.— Що може бути солодшим! Джоне, ти скільки вже випив?
Джон усміхнувся.
— Так я й думав,— засміявся Бен Старк.— Ну що ж. Здається, коли я вперше по-справжньому налився, я був навіть молодший за тебе.
І він, підчепивши з найближчої таці підсмажену цибулину, з якої скрапувала коричнева підлива, уп’яв у неї зуби. Цибулина захрустіла.
Дядько, сухоребрий як скеля, мав гострі риси обличчя, однак у його блакитно-сірих очах завжди світився натяк на сміх. Вдягався він у чорне, як і належить вояку Нічної варти. Сьогодні це був багатий чорний оксамит, що його доповнювали високі шкіряні чоботи й широкий пасок зі срібною застібкою. На шиї в дядька висів масивний срібний ланцюжок. Хрумаючи цибулю, Бенджен зачудовано роздивлявся Привида.
— Який мовчазний вовк,— зауважив він.
— Він не такий, як решта,— озвався Джон.— Ніколи голосу не подасть. Ось чому я назвав його Привидом. А ще тому, що він білий. Усі решта темні — сірі або чорні.
— За Стіною і досі водяться деривовки. Ми під час рейдів часто чуємо їхнє виття,— Бенджен Старк кинув на Джона довгий погляд.— А хіба ти зазвичай не їси за одним столом зі своїми братами?
— Здебільшого так,— рівним голосом відповів Джон.— Але сьогодні леді Старк подумала, що королівська родина образиться, якщо опиниться за одним столом з байстрюком.
— Зрозуміло,— озирнувся дядько через плече — поглянути на підвищення в дальньому кінці зали.— Щось мій брат сьогодні не в надто святковому гуморі.
Джон теж це помітив. Байстрюкові краще змалечку навчитися підмічати такі речі й з очей вичитувати приховувану правду. Батько дотримувався всіх вимог етикету, однак таким скутим Джон його ще не бачив. Розмовляв він мало, а натомість з-під приплющених повік роздивлявся залу й не бачив її. За два крісла від нього сидів король, який весь вечір багато пив. Обличчя попід великою чорною бородою розчервонілося. Він виголошував тости, гучно реготав на кожен жарт, накидався на страви, як голодний, тож поряд з ним королева здавалася холодною, мов крижана скульптура.
— І королева теж сердита,— мовив Джон до дядька тихим голосом.— Вдень батько водив короля в крипту. Королева була проти.
Бенджен оцінив Джона поглядом.
— А ти нічого не проґавиш, Джоне, хіба ні? Нам на Стіні такий вояк дуже придався б.
Джон надувся від гордості.
— Роб управніший зі списом, а я краще володію мечем, і Галлен каже, що на коні я вже сиджу не гірше, ніж інші вояки в замку.
— Непогані досягнення.
— Заберіть мене з собою, коли вертатиметеся на Стіну,— зненацька гаряче попросив Джон.— Батько відпустить мене, якщо ви попросите, я точно знаю, що відпустить.
Дядько Бенджен пильно подивився на нього.
— Стіна — непросте місце для хлопця, Джоне.
— Я майже дорослий,— запротестував Джон.— На наступні іменини мені виповниться п’ятнадцять, а мейстер Лувін каже, що байстрюки дорослішають швидше за інших дітей.
— І то правда,— озвався Бенджен, опустивши кутики вуст. Узявши зі столу Джонів кубок, він наповнив його з найближчого глека і зробив великий ковток.
— Дейрону Таргарієну було всього чотирнадцять, коли він завоював Дорн,— мовив Джон. Юний дракон був одним з його героїв.
— Завоювання тривало одне літо,— зауважив дядько.— А той твій Малолітній Король утратив десять тисяч кіннотників, щоб узяти місто, і ще п’ятдесят, намагаючись утримати. Хтось мав підказати йому, що війна — це не гра,— він сьорбнув вина.— Крім того,— докинув він, витираючи рот,— Дейрон Таргарієн помер у вісімнадцять років. Про це ти забув?
— Нічого я не забув,— відтяв Джон. Вино вливало в нього хоробрість. Він виструнчився на лавці, щоб здаватися вищим.— Я хочу служити в Нічній варті, дядьку.
Він довго і серйозно про це міркував, лежачи ночами в ліжку поміж сплячих братів. Роб одного дня успадкує Вічнозим і командуватиме великим військом як хранитель Півночі. Бран з Риконом стануть його прапороносцями і від його імені очолять тверджі. Сестри Арія і Санса одружаться з нащадками інших знатних родів і поїдуть на південь, щоб стати хазяйками своїх нових замків. А на що сподіватися байстрюкові?
— Ти не знаєш, чого просиш, Джоне. Нічна варта — це товариство побратимів. У нас немає родин. Ні в кого з нас ніколи не буде синів. Замість дружини нам служба. А замість коханки — честь.
— Байстрюки теж мають честь,— мовив Джон.— Я готовий дати присягу.
— Ти хлопчик, тобі всього чотирнадцять,— заперечив Бенджен.— А не дорослий, ще ні. Поки ти не пізнав жінки, не можеш навіть уявити, від чого ти відмовляєшся.
— До цього мені байдуже! — гаряче вигукнув Джон.
— Могло би бути байдуже, якби ти щось про це знав,— сказав Бенджен. — Якби розумів, чого коштуватиме тобі обітниця, синку, можливо, не так радо погоджувався би сплатити ціну.
Джон відчув, як у грудях закипає лють.
— Я вам не син!
— Дуже шкода,— підвівся Бенджен Старк і поклав руку Джонові на плече.— Приходь до мене після того, як у тебе з’явиться двійко власних байстрюків, і тоді побачимо, як ти почуватимешся.
Джон затремтів.
— У мене ніколи не буде байстрюків,— сказав він повільно. І виплюнув, як отруту: — Ніколи!!!
І зненацька збагнув, що за столом запала тиша і на нього всі дивляться. Він відчув, як на очі накочуються сльози. Зіп’явся на ноги.
— Перепрошую,— мовив він, щоб не втратити гідності остаточно. Розвернувся і втік, поки хтось не помітив його сліз. Та, мабуть, випив він більше, ніж усвідомлював. Дорогою ноги не слухалися його, і він боком зачепив дівку-подавальницю, від чого на підлогу полетіла карафа пряного вина. Навколо вибухнув сміх, і Джон відчув, як по щоках покотилися гарячі сльози. Хтось спробував підтримати його, але він викрутився з чужих рук і, сліпий від сліз, помчав до дверей. Насідаючи йому на п’яти, за ним у темряву ковзнув Привид.