— Трохи важче, ніж шиття,— зронив Джон.
— Трохи веселіше, ніж шиття,— відбила Арія.
Джон розплився в усмішці й, потягнувшись до неї, скуйовдив їй волосся. Вони завжди дуже добре ладнали. Джон теж був схожий на батька, як і вона. Тільки вони двоє. І Роб, і Санса, і Бран, і навіть маленький Рикон пішли в Таллі: вони часто всміхалися, а у волоссі їхньому палав вогонь. Коли Арія була маленька, вона хвилювалася, це означає, що вона теж байстрючка. Саме до Джона вона пішла зі своїми страхами, і Джон заспокоїв її.
— Ти чому не внизу, у дворі? — запитала Арія.
Він послав їй півусмішку.
— Байстрюкам не дозволено кривдити юних королевичів,— сказав він.— Синці, які вони отримують на тренуванні, мають бути завдані мечем законних синів.
— О! — збентежилася Арія. Як вона сама не здогадалася? Вже вдруге сьогодні вона подумала, яке несправедливе життя.
Вона дивилася, як її братик наскакує на Томена.
— Я теж так можу, як Бран,— мовила вона.— Йому всього сім. Мені дев’ять.
Джон поглянув на неї з висоти своєї чотирнадцятирічної мудрості.
— Ти надто худенька,— зауважив він і взяв її за руку — помацати м’язи. Зітхнувши, він похитав головою.— Сумніваюся, що ти взагалі зможеш підняти меч, сестричко, поминаючи вже замахнутися ним.
Забравши руку, Арія послала йому сердитий погляд. Джон знову розкуйовдив їй волосся. Вони дивилися, як Бран і Томен кругами ходять одне навколо одного.
— Бачиш королевича Джофрі? — запитав Джон.
Спершу вона не бачила, але, поглянувши знову, запримітила його на задньому плані, в тіні високого муру. Він стояв у оточенні вояків, яких вона не впізнала: юних зброєносців у вбранні Ланістерів і Баратеонів, усіх незнайомих. Серед них було й кілька старших чоловіків — лицарів, вирішила вона.
— Поглянь на герб у нього на плащі,— мовив Джон.
Арія поглянула. На підбитому сюрко королевича був вигаптуваний пишний герб. Робота, понад усякий сумнів, була тонкою. Посередині герб розділявся навпіл: з одного боку красувався увінчаний короною олень королівського дому, а з другого — лев дому Ланістерів.
— Ланістери гонорові,— зауважив Джон.— Здавалося б: королівського герба має бути досить, аж ні. Так виходить, що дім матері королевича прирівнюється до королівського.
— Жінка теж має вагу! — запротестувала Арія.
— Мабуть,— гигикнув Джон,— ти маєш учинити так само — об’єднати в себе на гербі Таллі зі Старками.
Це її розсмішило.
— Вовк з рибиною в зубах? От було б кумедно. Крім того, якщо дівчатам не дозволяють битися, навіщо їм герби?
— Дівчата отримують герби,— знизав Джон плечима,— але не отримують мечів. Байстрюки отримують мечі, але не отримують гербів. Не я вигадав правила, сестричко.
З двору почувся зойк. Королевич Томен качався в куряві, безуспішно намагаючись звестися на ноги. Захисні подушки робили його схожим на черепаху, яка перевернулася навзнак. Над ним з піднятим мечем стояв Бран, готовий знову битися, щойно королевич зведеться на ноги. Чоловіки почали сміятися.
— Достатньо! — оголосив сер Родрик. Подавши королевичу руку, він ривком поставив його на ноги.— Добре билися. Лу, Донісе, допоможіть їм зняти обладунки,— сказав він і озирнувся.— Королевичу Джофрі, Робе, ще один раунд?
— Охоче,— радо виступив наперед Роб, спітнілий після першого туру.
На поклик сера Родрика Джофрі вийшов на сонце. Волосся в нього сяяло, як золота канитель. Вигляд він мав знуджений.
— Це дитяча забавка, пане Родрику.
Теон Грейджой зненацька гучно розреготався.
— А ви і є діти,— мовив він насмішкувато.
— Може, Роб і дитина,— відгукнувся Джофрі,— а я королевич. І мені набридло бити Старка іграшковим мечем.
— Отримав ти ударів більше, ніж завдав, Джофе,— сказав Роб.— Тобі що, страшно?
Королевич Джофрі кинув на нього погляд.
— О, смертельно страшно,— мовив він.— Ти ж набагато старший.
Серед Ланістерів почулися смішки.
Спостерігаючи за цією сценою, Джон нахмурився.
— Джофрі — маленький гівнюк,— сказав він Арії.
Сер Родрик задумливо посмикав себе за бакенбарди.
— То що ви пропонуєте? — запитав він королевича.
— Справжні сталеві мечі.
— Згода,— кинув Роб.— Ти ще пошкодуєш!
Військовий інструктор поклав Робу руку на плече, щоб утихомирити.
— Справжні мечі надто небезпечні. Я можу дозволити турнірні мечі з тупими краями.
Джофрі нічого не сказав, а от чоловік, якого Арія не знала,— високий чорночубий лицар з опіками на обличчі,— раптом вийшов поперед королевича.
— Це ваш королевич. Ви хто такий, щоб командувати, гострим чи тупим мечем йому битися, сер?
— Я військовий інструктор Вічнозиму, Клігане, і вам ліпше про це не забувати.
— Ви що тут, жінок навчаєте? — поцікавився чоловік з опіками. М’язистий він був, як бик.
— Я навчаю лицарів,— зробив наголос на останньому слові сер Родрик.— І справжніми мечами вони битимуться, коли будуть до цього готові. Коли доростуть.
Чоловік з опіками глянув на Роба.
— Тобі скільки років, хлопче?
— Чотирнадцять,— відповів Роб.
— А я в дванадцять уже вбив людину. І, можете бути певні, не тупим мечем.
Арія бачила, як Роб наїжився. Його гордість була вражена.
— Дозвольте мені,— розвернувся він до сера Родрика.— Я його переможу.
— То переможи його турнірним мечем,— сказав сер Родрик.
Джофрі стенув плечима.
— Побачимося, коли підростеш, Старку. Якщо ще не постарієш.
Серед Ланістерів зачувся сміх.
Роб вилаявся на весь двір. Арія вражено затулила рота долонею. Теон Грейджой схопив Роба за руку, щоб той не кинувся на королевича. Сер Родрик схвильовано щипав бакенбарди.
Удавано позіхнувши, Джофрі обернувся до молодшого брата.
— Ходи, Томенс,— мовив він.— Час ігор закінчився. Нехай дітки бавляться.
Від цих слів Ланістери дужче засміялися, а Роб знову вилаявся. Щоки сера Родрика під білими бакенбардами побуряковіли від люті. Теон Грейджой залізною рукою тримав Роба, аж поки королевичі з почтом не віддалилися на безпечну відстань.
Джон проводжав їх поглядом, а Арія дивилася на Джона. Обличчя в нього було нерухоме, як ставок у самому серці богопралісу. Нарешті він зліз із підвіконня.
— Вистава закінчена,— оголосив він і нахилився, щоб почухати Привида за вухом. Звівшись на ноги, білий вовк потерся об нього.— А ти біжи до себе в кімнату, сестричко. Септа Мордейн уже чекає не дочекається. Що довше ти ховатимешся, то суворіше тебе покарають. Гаптуватимеш усю зиму. А коли прийде весняна відлига, знайдуть твоє тіло з голкою, затиснутою між закоцюблих пальців.
Арії було не смішно.
— Ненавиджу шитво! — люто кинула вона.— Це несправедливо!
— Справедливості немає,— мовив Джон. Скуйовдивши знову їй волосся, він рушив геть, а за ним безшумно йшов Привид. Наймірія була пішла за ними, але побачивши, що Арія не йде, подибала назад.
Арія неохоче повернула в іншому напрямку.
Усе було гірше, ніж уявляв Джон. На неї в кімнаті чекала не септа Мордейн. Там сиділи септа Мордейн разом із матір’ю.
Бран
Мисливці виїхали на світанку. На вечір король хотів уполювати дикого вепра. Королевич Джофрі супроводжував батька, тому Робу теж дозволили приєднатися до мисливців. Дядько Бенджен, Джорі, Теон Грейджой, сер Родрик, навіть маленький кумедний брат королеви — усі поїхали з ними. Зрештою, це було останнє полювання. Завтра вони вирушають на південь.
Брана залишили вдома з дівчатами й маленьким Риконом. Але ж Рикон — зовсім малюк, а дівчата — це всього-на-всього дівчата, а Джона з його вовком ніде не було видно. Бран не шукав його надто наполегливо. Йому здавалося, що Джон на нього гнівається. Останнім часом Джон, схоже, на всіх гнівався. Бран не розумів чому. Джон мав разом з дядьком Беном повернутися на Стіну та приєднатися до Нічної варти. Це анітрохи не гірше, ніж поїхати з королем на південь. Це Роб лишається вдома, а не Джон.