— Якщо Гаред каже, що ті люди позамерзали...— почав був Вілл.
— Віллє, цього тижня ти стояв на варті?
— Так, мілорде.
Ще не було тижня, щоб Вілл не відстояв з дюжину клятих варт. До чого це сер хилить?
— І що скажеш про Стіну?
— Стіна плаче,— відказав Вілл, нахмурившись. Тепер, після натяку лордійчука, він і сам усе втямив.— Вони не могли замерзнути. Не тоді, коли Стіна плаче. Ще недосить холодно.
— Кмітливий хлопець,— кивнув Ройс.— Цього тижня було кілька приморозків, раз у раз зривався сніжок, але вже точно не було такого лютого холоду, щоб одразу замерзло восьмеро дорослих людей. Людей, одягнутих у шкіри й хутро, нагадаю вам, поряд з хатиною і підготовленим багаттям,— гордовито посміхнувся лицар.— Віллє, проведи нас туди. Хочу сам поглянути на мерців.
Тепер уже нічого не лишалося. Прозвучав наказ, і поняття честі примушувало вояків скоритися.
Вілл рушив попереду, і його маленький кудлатий гарон обережно подибав поміж чагарників. Минулої ночі нападало трохи снігу, і тепер під кіркою зачаїлося каміння, і коріння, і невидимі ямки, чатуючи на легковажних і необережних. Другим їхав сер Веймар Ройс, і його великий вороний дестрієр нетерпляче пирхав. Для рейдів бойовий кінь геть не годився, але як це втовкмачити лордійчуку? Гаред їхав останнім. Дорогою старий вояк щось бурмотів собі під ніс.
Сутінки згущувалися. Безхмарне небо спершу стало фіолетовим, як старий синець, а тоді почорніло. Висипали зірки. Вілл зрадів їхньому світлу.
— Тепер можна і швидше,— мовив Ройс, коли на небі засяяв місяць.
— Не з моїм конем,— відгукнувся Вілл. Страх додав йому зухвальства.— Може, ви поведете перед?
Сер Веймар Ройс не зволив відповісти.
Десь у лісі завив вовк.
Під’їхавши до старезного покрученого залізодрева, Вілл зліз із гарона.
— Ти чого спинився? — запитав сер Веймар.
— Далі краще йти пішки, мілорде. Це он там, за перевалом.
Ройс мить повагався, задумливо втупившись удалину. Між дерев шепотів холодний вітер. Широкий соболевий плащ ворушився, як живий.
— Щось тут не так,— пробурмотів Гаред.
— Та невже,— зневажливо посміхнувся до нього юний лицар.
— Хіба ви не відчуваєте? — здивувався Гаред.— Дослухайтесь до темряви.
Ось Вілл точно це відчував. За чотири роки в Нічній варті йому ще жодного разу не було так страшно. Що ж це таке?
— Вітер. Шурхіт дерев. Вовк. Який із цих звуків позбавляє тебе мужності, Гареде?
Гаред нічого не відповів, і Ройс граційно зіслизнув з сідла. Надійно припнув коня до низької гілки, подалі від обох гаронів, й витягнув меч із піхов. На руків’ї мигнуло коштовне каміння, а тоді місячне сяйво пробіглося блискучою крицею. Зброя була чудова, замкової роботи, з вигляду зовсім новенька. Вілл мав сумніви, що цей меч бодай раз заносили в гніві над головою.
— Тут дерева ростуть дуже густо,— застеріг Вілл.— Мілорде, меч плутатиметься в гіллі.
— Якщо мені потрібні будуть вказівки, я сам звернусь до тебе,— відтяв лордійчук.— Гареде, лишайся тут. Наглядай за кіньми.
Гаред зліз із поні.
— Слід розпалити багаття. Я про все подбаю.
— Ти здурів, старий? Якщо в лісі вороги, яке може бути багаття?
— Є вороги, яких тільки багаття й здатне відлякати,— мовив Гаред.— Як-от ведмедів, деривовків... та інших істот...
— Ніяких багать,— твердо стиснув вуста сер Веймар.
Гареду на обличчя падала тінь від каптура, але у погляді, яким старий вояк утупився в лицаря, Вілл розгледів грізний блиск. На якусь мить Вілл злякався, що старий вихопить клинок. Меч у нього був короткий і бридкий: руків’я поблякло від поту, краї зазублилися від тривалого використання, проте Вілл не дав би за життя лордійчука й ламаного залізняка, якби Гаред наважився витягнути зброю з піхов.
Але Гаред натомість опустив очі.
— Ніяких багать,— пробурмотів він собі під ніс.
Сприйнявши це за згоду, Ройс відвернувся.
— Веди,— скомандував він до Вілла.
І Вілл повів їх крізь хащі, тоді вгору аж до гребеня гори, до цього спостережного пункту під чатовим деревом. Земля попід тоненькою сніговою шкуринкою була вологою та грузькою, ковзкою, а камінці й підступне коріння так і чигали, щоб за них перечепилася нога. Вілл дерся нагору цілком беззвучно, а от позаду чути було м’яке металеве дзенькання лордійчукової кольчуги, шурхотіння листя, а ще приглушену лайку, коли навислі гілки чіплялися за лордів меч і дряпали чудовий соболевий плащ.
Величезне дерево було там, де й мало бути: на верхівці пагорба; нижні гілки мало не торкалися землі. Влігшись долілиць просто у присипане сніжком болото, Вілл ковзнув попід гілля й озирнув просіку, яка відкривалась унизу.
Серце зупинилося у нього в грудях. Якусь мить він не наважувався навіть дихати. Місячне світло осяяло просіку, залишки багаття, притрушену снігом хатину, величезний валун, напівзамерзлий струмок. Усе було начебто так само, як і кілька годин тому.
Окрім одного. Усі тіла зникли.
— Боже! — почулось у Вілла над вухом. У гілку уп’явся меч: це сер Веймар завойовував пагорб. У розмаяному вітром плащі він зупинився поряд з деревом, тримаючи в руці оголений меч; світло зірок чітко окреслювало цей благородний силует.
— Пригніться! — застережливо прошепотів Вілл.— Тут щось негаразд.
Але Ройс не ворухнувся. Поглянувши на безлюдну просіку, він розсміявся.
— Схоже, твої мерці, Віллє, кинули свій табір.
У Вілла відібрало мову. Він шукав слова, але слів не було. Це неможливо! Окинувши поглядом покинутий табір, він зупинив очі на топорі. Величезному двосічному бойовому топорі, який так і лежав у тому самому місці, де Вілл побачив його минулого разу. Така цінна зброя...
— Підйом, Віллє,— звелів сер Веймар.— Тут нікого немає. Не дозволю тобі ховатися по чагарниках.
Вілл неохоче скорився.
Сер Веймар зиркнув на нього, не приховуючи осуду.
— Не збираюсь я повертатись у Чорний замок, проваливши найперший свій рейд. Я таки розшукаю цих дикунів,— роззирнувся він навколо.— Лізь на дерево. Хутко. Шукай багаття.
Вілл без жодного слова розвернувся. Сперечатися не мало сенсу. Здіймався вітер, пронизував наскрізь. Вілл рушив до височенного сіро-зеленого чатового дерева й подерся нагору. Дуже швидко долоні в нього зробилися липкими від живиці, а сам він загубився поміж глиці. Страх каменем лежав у животі, як нестравний обід. Прошепотівши молитву безіменним лісовим богам, Вілл витягнув з піхов чингал. І, щоб той не заважав дряпатися нагору, затис його зубами. Від смаку холодного заліза на язиці йому одразу стало затишніше.
— Хто тут? — зненацька гукнув унизу лордійчук. У викличному окрику майнула непевність. Вілл зупинився і, дослухаючись, роззирнувся.
У відповідь у лісі зашурхотіло листя, завирувала крижана вода у струмку, вдалині заухкала снігова сова.
А Чужі підступали беззвучно.
Краєм ока Вілл помітив рух: крізь ліс ковзали бліді примари. Обернувши голову, він у темряві зауважив білу тінь. За мить вона щезла. На вітру ніжно тріпотіли гілочки, дряпаючи одна одну дерев’яними пальцями. Вілл був уже розтулив рота — попередити, але слова застрягли у нього в горлі. Та ні, він помилився. То просто майнула пташка, чи зблиснув сніг, чи місячне світло зіграло злий жарт. Зрештою, що саме він бачив?
— Віллє, де ти? — задерши голову, загукав сер Веймар.— Ти щось бачиш?
Сторожко стискаючи меч у руці, лордійчук повільно розвертався навколо власної вісі. Мабуть, відчув їх, так само як і Вілл. Бо бачити не було чого.
— Відповідай! Чому стало так зимно?
І справді було зимно. Здригнувшись, Вілл міцніше вчепився в гілку, на якій завмер. Обличчям притиснувся до твердого стовбура. Щокою він відчував солодку беручку живицю.
З темряви лісу випірнула постать. Зупинилася перед Ройсом. Висока, суха, негнучка як старий кістяк, зі шкірою білою як молоко. Коли вона рухалася, барви її панцира мінилися: ось вони білі, як щойно випалий сніг, ось уже чорні як тінь, а ось пістрявіють, як сіро-зелені дерева. З кожним кроком візерунок переливався, наче місячне сяйво на воді.