Сівши верхи на химеру, Бран міцно обхопив її ногами й перекинувся догори дриґом. Висячи, зачепившись ногами, він помалу витягнув шию до вікна. Дивно було бачити світ перевернутим. Унизу запаморочливо гойдався двір, де-не-де каміння досі було мокрим від снігу.
Бран зазирнув у вікно.
У кімнаті боролися чоловік і жінка. Обоє були голі. Бран не міг сказати, хто вони. Чоловік стояв до нього спиною, затуляючи своїм тілом від очей жінку, яку притискав до стіни.
Долинули приглушені вологі звуки. Бран збагнув, що двоє цілуються. Затамувавши подих, він перелякано не міг відірвати розширених очей. Чоловік поклав руку жінці між ноги, мабуть, завдаючи їй болю, бо вона гортанно застогнала.
— Припини,— повторювала вона,— припини, припини. Ох, будь ласка...
Але голос її був тихий і слабкий, і вона не відштовхувала чоловіка. Її пальці зарилися йому у волосся, у розкуйовджене золоте волосся, й потягнули його обличчя собі до грудей.
І Бран побачив її обличчя. Очі в неї були заплющені, а вуста розтулені — вона стогнала. Голова її хиталася з боку в бік, і з боку в бік літало золоте волосся, але Бран упізнав королеву.
Мабуть, він видав якийсь звук. Зненацька жінка розплющила очі — і подивилася просто на нього. І скрикнула.
Далі все відбулося водночас. Жінка, скрикуючи й тицяючи пальцем, щосили штовхнула чоловіка геть. Бран, зігнувшись навпіл, спробував підтягнутися назад на химеру. Він занадто квапився. Рука шкрябнула гладенький камінь, ноги в паніці ковзнули, і знагла Бран відчув, що падає. На мить у нього запаморочилось у голові, й коли повз мигнуло вікно, його занудило. Він витягнув руку, хапаючись за уступ, але не втримався, тоді зачепився за нього другою рукою. Щосили гойднувся до стіни. Від удару з нього мало дух не вилетів. Розкачуючись, засапаний Бран повис на одній руці.
Понад ним у вікні з’явилися два обличчя.
Королева. А тепер Бран упізнав і чоловіка поряд з нею. Він був схожий на неї, як віддзеркалення.
— Він нас бачив,— пронизливо крикнула жінка.
— Так, бачив,— озвався чоловік.
Бран ледве тримався. Довелося схопитися за уступ другою рукою. Нігті уп’ялися у твердий неподатливий камінь. Чоловік потягнувся вниз.
— Давай руку,— сказав він.— А то впадеш.
Вчепившись йому в руку, Бран щосили стиснув її. Чоловік ривком поставив його на уступ.
— Що ти робиш? — гнівно запитала жінка.
Чоловік не звертав на неї уваги. Він був дужий. Легко поставив Брана на підвіконня.
— Скільки тобі років, хлопче?
— Сім,— відповів Бран, полегшено тремтячи. Його пальці лишили на шкірі чоловіка глибокі сліди. Бран засоромлено розтиснув долоні.
Чоловік озирнувся на жінку.
— Чого тільки не зробиш заради кохання,— сказав він з ненавистю. І штовхнув Брана.
Заверещавши, Бран вилетів з вікна. Зачепитися не було за що. Назустріч йому кинувся двір.
А десь удалині завивав вовк. Над зруйнованою вежею кружляли ворони, чекаючи зерна.
Тиріон
Десь посеред величезного кам’яного лабіринту Вічнозиму вив вовк. Цей звук нависав над замком, як жалобний прапор.
Відірвавши очі він книжок, Тиріон Ланістер поїжився, хоча в бібліотеці було затишно й тепло. Але щось у вовчому витті змусило чоловіка забути на мить, де він зараз, і подумки опинитися в лісі, голяка втікаючи від зграї.
Коли деривовк знову завив, Тиріон згорнув важку шкіряну шабатурку фоліанта, якого читав,— сторічної праці про зміну пір року, написаної давно мертвим мейстром. Він позіхнув, затуливши рот зворотом долоні. Настільна лампа мерехтіла, бо олія майже вигоріла, а крізь високі вікна пробивався світанок. Він читав цілу ніч, але кого цим здивуєш. Тиріон Ланістер завжди спав небагато.
Коли він зістрибнув з лавки, закляклі ноги боліли. Розтерши їх, щоб повернути до життя, він важко пошкандибав до столу, де тихо похропував септон, поклавши голову, як на подушку, на книжку перед собою. Тиріон глянув на назву. «Житіє великого мейстра Ейтельмура», хто б сумнівався.
— Чейле,— покликав він тихо. Юнак стрепенувся, збентежено кліпаючи, і на срібному ланцюжку в нього загойдалася кришталева призма — знак його ордену.— Я йду на сніданок. Будь ласка, розстав книжки на полиці. З валірійськими сувоями поводься обережно, бо пергамент дуже сухий. Ейрмідонові «Двигуни війни» — рідкісна книга, у тебе в руках єдиний повний примірник, що мені траплявся.
Чейл, досі напівсонний, роззявив рота. Тиріон терпляче повторив настанови, а тоді, поплескавши септона по плечу, лишив його виконувати доручення.
Вийшовши за двері, Тиріон набрав повні легені холодного ранішнього повітря й почав свій нелегкий спуск крутими кам’яними сходами, які спіраллю обкручувалися довкола стін бібліотечної вежі. Йшов він повільно: сходинки були високі й вузькі, а ноги в нього — короткі й криві. Ранішнє сонце ще не освітило мурів Вічнозиму, але внизу в дворі вже зібралося чимало людей.
До Тиріона долетів хрипкий голос Сандора Клігана:
— Хлопець усе не помирає. Ліпше б він уже швидше...
Глянувши вниз, Тиріон угледів Клігана на прізвисько Гончак, який стояв поряд з юним Джофрі, а навколо них купчилися зброєносці.
— Принаймні він помирає мовчки,— озвався королевич.— А от вовк ніяк не замовкне. Я вночі зовсім не міг спати.
На тверду землю впала довга тінь Клігана, якому на голову зброєносець саме вдягав чорний шолом.
— Якщо ваша ласка, я змушу тварину замовкнути,— крізь підняте забороло сказав Кліган. Хлопець тим часом уклав меч йому в руку. Гончак зважив меч у руці, а тоді розітнув клинком холодне ранкове повітря. Позаду нього двір аж дзвенів від ударів криці об крицю.
Ідея, схоже, сподобалася королевичу.
— Пошлемо пса убити пса! — вигукнув він.— У Вічнозимі стільки розвелося вовків, що Старки й не помітять відсутності одного.
Зістрибнувши з останньої сходинки, Тиріон нарешті опинився у дворі.
— Дозволь не погодитися, небоже,— мовив він.— Старки вміють рахувати не тільки до шістьох, а й далі. На відміну від деяких королевичів, яких я тут не згадуватиму.
У Джофрі вистало скромності почервоніти.
— Голос нізвідки,— зронив Сандор. Крізь проріз у шоломі він подивився навкруги.— Духи в повітрі!
Королевич засміявся — він завжди сміявся, коли його охоронець блазнював. Тиріон давно звик до цього.
— Вниз поглянь,— мовив він.
Опустивши погляд до землі, довгань удав, що нарешті помітив співрозмовника.
— Маленький лорд Тиріон,— сказав він.— Прошу вибачення. Я не бачив вас.
— Сьогодні я не в гуморі терпіти твоє нахабство,— відтяв Тиріон і розвернувся до племінника.— Джофрі, ти вже давним-давно мав завітати до лорда Едарда і його леді, щоб висловити співчуття.
— І що їм з мого співчуття? — запитав Джофрі зухвало, як дозволено тільки малолітнім королевичам.
— Нічого,— відповів Тиріон.— Але від тебе очікують саме цього. Твою відсутність уже помітили.
— Цей малий Старк мені ніхто,— сказав Джофрі.— І я терпіти не можу жіночих плачів.
Дотягнувшись, Тиріон Ланістер щосили ляснув племінника по щоці. Там почала розквітати червона пляма.
— Ще одне слово,— мовив Тиріон,— і я тебе вдарю вдруге.
— Я мамі скажу! — вигукнув Джофрі.
Тиріон знову його ляснув. Тепер у хлопця палали обидві щоки.
— Потім підеш жалітися мамі,— сказав йому Тиріон,— але спершу завітаєш до лорда й леді Старків, станеш перед ними навколішки та скажеш, що ти їм глибоко співчуваєш і що ти до їхніх послуг, якщо бодай якось здатен розрадити їх у їхньому жахливому горі, і що ти молишся за них. Ти зрозумів? Зрозумів?
У хлопця був такий вигляд, наче він от-от заплаче. Але він, зібравши сили, слабенько кивнув. А тоді, розвернувшись, помчав геть з двору, тримаючись за щоку. Тиріон провів його поглядом.
На обличчя йому впала тінь. Обернувшись, він побачив Клігана, який навис над ним, наче скеля. Його чорні як сажа обладунки, здавалося, загородили сонце. Кліган опустив забороло на шоломі. Зроблене воно було у формі вищиреної пащі чорного гончака, застрашливого на вигляд, але Тиріон завжди гадав, що на нього дивитися приємніше, ніж на жахливо попечене Кліганове обличчя.