— Що я маю робити? — запитала вона Іліріо.
Але відповів їй сер Джора Мормонт:
— Беріть у руки повіддя й рушайте. Далеко їхати не потрібно.
Дані нервово взяла повіддя й застромила ноги в короткі стремена.
Вершниця з неї була не надто вправна: здебільшого вона подорожувала на кораблі чи у фургоні, а ще у паланкіні на спині в коня. Молячись, щоб не впасти й не зганьбитися, вона боязко ледве-ледве торкнула кобилицю колінами.
І зразу ж забула, що таке страх, вперше за ці довгі години. А може, вперше за все життя.
Срібно-сіра кобилиця поскакала м’яко та гладко, і натовп розступився, не відриваючи від Дані очей. Поскакала швидше, ніж Дані очікувала, але це її збуджувало, а не лякало. Кобилиця перейшла на клус, і Дані всміхнулася. Дотраки квапилися звільнити дорогу. Найменший дотик ніг, найлегший змах повіддя — і кобилиця слухалася. Дані послала її чвалом, і дотраки заулюлюкали й зареготали, відстрибуючи з дороги. Коли Дані розвернулася, готова скакати назад, то побачила вдалині просто перед собою велике багаття. З обох боків до нього підступали люди, тож об’їхати його не було можливості. І тоді Данерис уперше в житті відчула в собі неймовірну відвагу й підстьобнула кобилицю.
Срібна кобилиця перелетіла полум’я, мов на крилах.
Загальмувавши перед магістром Іліріо, Дані мовила:
— Скажіть халу Дрого, що він подарував мені вітер.
Тлустий пентосянин погладив жовту бороду, переповідаючи її слова по-дотрацькому, і вперше Дані побачила усмішку на обличчі чоловіка.
Останній промінчик сонця зник на заході за високими мурами Пентоса. Дані втратила лік часу. Хал Дрого звелів своїм кровним вершникам підвести і йому коня — гінкого червоного жеребця. Поки хал сідав на коня, Вісерис наблизився до Дані й, учепившись пальцями їй у ногу, мовив:
— Зроби йому приємність, люба сестро, а то, присягаюся, я тобі покажу, що таке справжній дракон, якщо його збудити.
Після братових слів до неї повернувся страх. Вона знову почулася дитиною, тринадцятирічною самотньою дівчинкою, не готовою до того, що от-от з нею станеться.
На небо висипали зірки, а вони з халом Дрого виїхали з табору, лишаючи позаду і халасар, і трав’яні палаци. Хал Дрого не промовив до неї ні слова, натомість пустивши жеребця крізь загуслі сутінки твердим клусом. Від їзди в його довгих косах мелодійно брязкотіли крихітні дзвіночки. Їдучи за ним, Дані шепотіла сама до себе, намагаючись зібрати всю свою мужність: «Я кров од крові дракона. Я кров од крові дракона. Я кров од крові дракона». А дракон ніколи й нічого не боїться.
Згодом вона не могла пригадати, чи довго вони їхали й чи далеко заїхали, та коли вони зупинилися поміж високої трави біля невеличкого струмка, було вже зовсім темно. Зістрибнувши з коня, Дрого зняв дружину з кобили. В його руках Дані здавалася крихкою, як скло, а руки-ноги ослабли, наче зробилися водяні. Поки Дрого прив’язував коней, Дані безпомічно стояла перед ним, тремтячи у весільних шовках, а коли він розвернувся, щоб поглянути на неї, вона заплакала.
Хал Дрого довго й без жодного виразу на обличчі дивився на її сльози.
— Ні,— сказав він нарешті. Піднісши руку, він грубувато витер їй сльози мозолястим великим пальцем.
— Ви знаєте загальну мову,— зачудовано зронила Дані.
— Ні,— повторив він.
Мабуть, він знав лишень одне це слово, подумала вона, але ж вона й гадки не мала, що він знає бодай це одне слово, тож їй чомусь стало трішечки легше. Дрого легенько торкнувся її волосся, пропускаючи між пальців сріблясто-русяві пасма та м’яко бурмочучи щось по-дотрацькому. Дані не розуміла слів, але в голосі його були тепло й ніжність, яких вона не очікувала від цього чоловіка.
Поклавши палець їй під підборіддя, від підвів її голову, і тепер Дані дивилася просто йому в очі. Дрого вивищувався над нею так само, як і над рештою людей. Легенько підхопивши її під пахви, він усадовив її на круглий камінь біля струмка. Сам сів на землю лицем до неї, схрестивши ноги, й нарешті їхні обличчя опинилися на одному рівні.
— Ні,— сказав він.
— Це єдине слово, яке ви знаєте? — спитала Дані.
Дрого не відповів. Його довга важка коса лежала в пилюці. Перекинувши її через плече, він почав один по одному виймати з неї дзвіночки. За мить Дані нахилилася вперед, щоб допомогти. Коли вони закінчили, Дрого зробив жест рукою. Вона все зрозуміла й повільно, обережно почала розплітати йому косу.
Це забрало чимало часу. І весь цей час він мовчки сидів, спостерігаючи за нею. Коли вона закінчила, він потрусив головою, і волосся, масне та блискуче, розсипалося в нього за спиною, як темна ріка. Дані в житті не бачила волосся такого довгого, такого чорного, такого густого.
Тоді прийшла халова черга. Він заходився роздягати Дані.
Пальці в нього були вправні й на диво ніжні. Один по одному він обережно зняв з неї шовки, а Дані тихо й непорушно сиділа, дивлячись йому в очі. Коли Дрого оголив її маленькі груди, вона нічого не могла з собою вдіяти: відвела очі й затулилася руками.
— Ні,— сказав Дрого. Лагідно, але твердо він забрав її руки від грудей, а тоді знову підняв її обличчя, зазираючи в очі.— Ні,— повторив він.
— Ні,— луною відгукнулася вона.
Він поставив її на ноги та притягнув ближче до себе, щоб зняти останню шовкову спідницю. Холодне нічне повітря обдувало оголену шкіру. Дані затремтіла, руки й ноги вкрилися сиротами. Вона боялася того, що буде далі, але деякий час нічого не відбувалося. Хал Дрого сидів зі схрещеними ногами, роздивляючись її, упиваючись її тілом.
За деякий час він почав торкатися її. Спершу легенько, тоді твердіше. Вона відчувала яру силу в його руках, але він жодного разу не зробив їй боляче. Тримаючи її руку в своїй долоні, він один по одному попестив їй пальці. Провів рукою по нозі. Погладив по обличчю, обвів пальцем вигин вуха, тоді вуста. Поклавши обидві руки їй на голову, пальцями розчесав волосся. Розвернув її, пом’яв плечі, кісточкою пальця провів униз по хребту.
Здавалося, минуло кілька годин, перш ніж він торкнувся її грудей. Він довго гладив м’яку шкіру під грудьми, аж поки Дані не відчула поколювання. Великими пальцями він обвів пипки, затиснув їх між великим пальцем і вказівним, посмикав — спершу легенько, а тоді наполегливіше, доки пипки не заболіли й не набубнявіли.
Тоді він припинив і потягнув її до себе на коліна. Дані палала, їй забракло повітря, а в грудях калатало серце. Обхопивши її обличчя своїми величезними долонями, він зазирнув їй в очі.
— Ні? — запитав він, і вона зрозуміла його питання.
Узявши його руку, вона опустила її між своїх вологих стегон.
— Так,— мовила вона, впускаючи його палець у себе.
Едард
Сурми заграли за годину до зорі, коли світ іще був непорушний і сірий.
Алін грубо висмикнув Неда зі сну, і той спотикаючись вийшов на передсвітанковий холод, досі сонний, і виявив, що кінь його вже під сідлом, а король давно сидить верхи. На Робертові були цупкі коричневі рукавиці й важкий хутряний плащ із каптуром, що затуляв вуха, тож схожий король був на ведмедя, який сидить на коні.
— Підйом, Старку! — заричав Роберт.— На коня, на коня! Нам слід обговорити справи державної ваги.
— Понад усякий сумнів,— озвався Нед.— Зайдіть у намет, ваша світлосте.
Алін підняв приполу намету.
— Ні-ні-ні,— заперечив Роберт. З кожним словом з рота в нього вилітала пара.— В таборі повно цікавих вух. Крім того, я хочу прогулятися, відчути, так би мовити, на смак твій край.
Сер Борос і сер Мірин з дюжиною гвардійців чекали позаду. Отож не лишалося нічого, як протерти очі від сну, вдягтися й сідати на коня.
Їдучи на величезному вороному дестрієрі, Роберт задав темп, і Нед учвал погнав поряд, щоб не відставати. Дорогою він хотів щось запитати, але вітер відніс його слова, тож король нічого не почув. Далі Нед простував мовчки. Незабаром вони з’їхали з королівського гостинця й поскакали крізь темні й туманні рівнини. Варта трохи відстала й не могла вже нічого почути, але Роберт не спинявся.