Тиріон Ланістер, як і всі, добре знав карту, однак два тижні на битому шляху, на який тут перетворився королівський гостинець, нагадали йому давній урок: карта — це одне, а земля — зовсім інше.
З Вічнозиму вони виїхали в той самий день, що й король, посеред гармидеру, спричиненого королівським від’їздом, під людські погуки й кінське пирхання, під брязкіт фургонів і величезної королівської карети, під легенький сніжок, який кружляв угорі. Королівський гостинець починався одразу за замком і прилеглим до нього містечком. Тут прапори, вози й колони лицарів і вільних вершників повернули на південь, забираючи з собою галас і метушню, а Тиріон з Бендженом Старком і його племінником рушили на північ.
Стало холодніше й набагато тихіше.
На захід від дороги розкинулися крем’яні пагорби, сірі й порепані, на чиїх кам’янистих вершинах застигли сторожові башти. На схід тяглася низина — горбкувата рівнина, яка прослалася, скільки сягало око. Над вузькими бистрими річками перекинуті були кам’яні мости, а навколо дерев’яних і кам’яних твердж тулилися невеликі господарства. На дорозі траплялося чимало подорожніх, а вночі можна було зупинитися відпочити в нехитрих заїздах.
Однак на третій день їзди од Вічнозиму почався густий ліс, і на королівському гостинці поменшало люду. З кожною подоланою милею рівнина ставала дедалі пагористішою, місцевість тут була вже зовсім дика, й нарешті на п’ятий день на шляху виросли гори — холодні синьо-сірі велети з зазубленими хребтами, на яких лежав сніг. Коли з півночі віяв вітер, здуваючи з високих вершин хмарки крижинок, здавалося, що то майорять прапори.
З заходу гори стояли стіною, і дорога повернула на північний-північний схід, заглибившись у мішаний ліс, де росли дуби, хвойні дерева й чорний верес,— Тиріону здавалося, що давнішого й темнішого лісу він у житті не бачив. «Вовчий ліс» — так назвав його Бенджен Старк, і справді ночами тишу порушувало віддалене вовче виття... хоча іноді не таке вже й віддалене. Зачувши нічне завивання, білий деривовк-альбінос Джона Сноу нашорошував вуха, але жодного разу не подав голосу у відповідь. У Тиріона цей звір викликав дивне занепокоєння.
На той час у гурті їх було восьмеро, якщо не рахувати вовка. Тиріон подорожував з двома слугами, як і належало Ланістеру. Бенджен Старк їхав тільки в супроводі небожа й кількох свіжих коней для Нічної варти, але на краю вовчого лісу, коли вони зупинилися переночувати за дерев’яними стінами лісової тверджі, до них приєднався ще один чорний побратим — такий собі Йорен. Йорен був горбатий і зловісний, його обличчя ховалося за бородою чорною, як і його вбрання, але він, схоже, був міцний як старий корінь і твердий як камінь. З ним їхали двійко обдертих сільських хлопчаків з Пальців. «Ґвалтівники»,— пояснив Йорен, кинувши холодний погляд на своїх підопічних. Тиріон добре розумів хлопчаків. Так, життя на Стіні, як кажуть, важке, та все ж це краще за кастрацію.
П’ятеро чоловіків, троє хлопців, деривовк, двадцять коней і клітка з круками, яку Бендженові Старку передав мейстер Лувін. Безперечно, дивне це було видовище для королівського гостинця — та й для будь-якого іншого шляху.
Тиріон зауважив, що Джон Сноу поглядає на Йорена і його похмурих супутників з неприємним виразом на обличчі, понад усе схожим на відразу. У Йорена, від якого смерділо кислятиною, було покручене плече, волосся й борода скуйовджені, масні й вошиві, одяг старий, заплатаний і рідко праний. Від його юних супутників тхнуло ще гірше, і здавалися вони тупими й жорстокими.
Без сумніву, хлопець хибно вважав, що в Нічній варті всі такі, як його дядько. Якщо так, то Йорен і його супутники жорстоко розвіяли його ілюзії. Тиріону було шкода хлопця. Він обрав нелегке життя... точніше, йому судилося нелегке життя.
До хлопцевого дядька він відчував значно менше співчуття. Схоже, Бенджен Старк так само недолюблював Ланістерів, як і його брат, і був вельми незадоволений, коли Тиріон повідомив про свої наміри. «Попереджаю вас, Ланістере, на Стіні зручних заїздів немає»,— сказав він, поглянувши на нього згори вниз. «Не маю сумніву, ви знайдете для мене кімнатку,— відповів Тиріон.— Мабуть, ви помітили, який я маленький».
Але відмовити брату королеви було неможливо, тож справу швидко залагодили, але Старк цьому не зрадів. «Дорога вам не сподобається, запевняю»,— коротко кинув він і з самого від’їзду тільки те й робив, що намагався довести правдивість своїх слів.
Наприкінці першого тижня у Тиріона від важкої їзди боліли стегна, ноги судомило, і він промерз до кісток. Але не скаржився. Хай йому грець, а такого задоволення Бенджен Старк не отримає.
Здійснити маленьку помсту Тиріону допомогла дорожня шуба — побита часом ведмежа шкура, стара й смердюча, яку Старк запропонував йому з увічливості побратима Нічної варти, очікуючи, що Тиріон люб’язно відмовиться. Але Тиріон з посмішкою прийняв шубу. Виїхавши з Вічнозиму, він прихопив із собою найтепліший одяг, однак дуже швидко з’ясувалося, що той не такий уже й теплий. Тут, на півночі, було холодно й ставало дедалі холодніше. Вночі приморожувало, а коли віяв вітер, здавалося, тонку вовну розтинає ніж. Понад усякий сумнів, Старк уже жалкував про свій шляхетний імпульс. І, мабуть, засвоїв урок: Ланістери ніколи не відмовляються, люб’язно чи ні. Ланістери беруть те, що їм пропонують.
У темних глибинах вовчого лісу тверджі й господарства траплялися дедалі рідше, та й самі вони були значно менші, аж поки відшукати дах над головою стало геть неможливо, і тепер подорожні могли розраховувати тільки на себе.
З Тиріона було мало пуття, коли приходив час облаштувати чи згорнути табір. Надто вже він був малий і кульгавий і завжди крутився під ногами. Тож поки Старк і Йорен будували примітивні укриття, займалися кіньми, розпалювали багаття, він узяв собі за звичку самотою відходити подалі почитати, прихопивши шубу й бурдюк вина.
На вісімнадцятий день дороги вино, яке він віз аж із Кичери Кастерлі, виявилося рідкісним солодким бурштином з Літніх островів, а книжка — повістю про історію та властивості драконів. З дозволу лорда Едарда Старка Тиріон позичив кілька рідкісних томів з бібліотеки Вічнозиму й узяв з собою на північ.
Зручна місцина, куди вже не долітав гамір табору, знайшлася зовсім неподалік, поряд з бистрим струмком з прозорою крижаною водою. Од вітру можна було сховатися за старим-старезним дубом. Прихилившись спиною до стовбура, Тиріон скрутився калачиком у своїй шубі, ковтнув вина й почав читати про властивості драконової кістки. «Драконова кістка має чорне забарвлення завдяки вмісту в ній заліза,— писалось у книжці.— Вона міцна мов криця, але водночас легша й набагато гнучкіша, а головне — непіддатлива до впливу вогню. Не дивно, що луки з драконової кістки високо цінуються дотраками. Стрілець, озброєний таким луком, стріляє далі й краще, ніж озброєний звичайним дерев’яним».
У драконах Тиріон вбачав похмуру чарівливість. Вперше приїхавши на Королівський Причал на весілля сестри з Робертом Баратеоном, він поставив собі за мету розшукати драконячі голови, які раніше висіли вздовж стін у тронній залі Таргарієнів. Замість них король Роберт повісив прапори й гобелени, але Тиріон не здавався, поки не знайшов голови в темному підвалі, де вони тепер зберігалися.
Він очікував, що голови справлять на нього неабияке враження, можливо, навіть налякають. Але не думав, що вони виявляться прегарними. Однак сталося саме так. Чорні як агат, гладенькі, наче поліровані,— здавалося, драконова кістка мерехтить у світлі смолоскипа. Тиріон відчув, що вогонь драконам до вподоби. Застромивши смолоскип у пащу більшого дракона, він довго спостерігав, як на стіні позаду голови танцюють і стрибають тіні. Зуби в драконів були схожі на довгі криві ножі з чорного алмазу. Полум’я смолоскипа не могло їм нічого заподіяти — колись вони купалися в пекельнішому вогні... Коли Тиріон виходив геть, то міг заприсягнутися, що порожні очниці драконів проводжають його.
Загалом там зберігалося вісімнадцять голів. Найстаршій було понад три тисячі років, а наймолодшій — усього півтора століття. Наймолодші були водночас і найменші: пара на дивно потворних черепів завбільшки з голову мастифа — усе, що лишилося від останніх драконів, які вилупилися з яєць на Драконстоні. То були останні дракони Таргарієнів, а можливо, взагалі останні дракони на всьому світі, й прожили вони недовго.