— Він ховався у стайні,— сказав Грейджой.— По запаху зразу було чути.
— І як так сталося, що його ніхто не помітив? — гостро запитала Кетлін.
Галліс Моллен збентежився.
— З усіма тими кіньми, що лорд Едард забрав на південь, і тими, що ми відіслали на північ для Нічної варти, стайня наполовину спорожніла. Від конюших сховатися — нехитра справа. Може, Годор їх і бачив, кажуть, хлопець останнім часом дивно поводився, але ж ви його знаєте...— похитав Галліс головою.
— Ми знайшли, де він спав,— вставив Роб.— У шкіряній торбі, захованій у соломі, він мав дев’яносто срібних оленів.
— Приємно знати, що життя мого сина коштує недешево,— гірко зронила Кетлін.
Галліс Моллен подивився на неї здивовано.
— Перепрошую, міледі, ви кажете, що він прийшов по хлопчикову душу?
— Божевілля,— з сумнівом зронив Грейджой.
— Він прийшов по Бранову душу,— сказала Кетлін.— Він кілька разів пробурмотів, що мене в кімнаті не мало бути. Це він підпалив бібліотеку, гадаючи, що я побіжу її гасити, прихопивши з собою всіх вартових. Якби від горя я не поводилася, як божевільна, це б спрацювало.
— Для чого комусь убивати Брана? — запитав Роб.— Боги, та він усього лише хлопчик, безпомічний і безтямний...
Кетлін кинула на свого первістка гострий погляд.
— Якщо ти збираєшся правити Північчю, Робе, то маєш замислюватися про такі речі. Шукати відповіді на власні запитання. Для чого комусь убивати непритомну дитину?
Не встиг Роб відповісти, як з кухні принесли їжу. На таці було більше, ніж Кетлін просила: ще гарячий хліб, масло, мед, ожинове варення, скибка бекону й некруто зварені яйця, трикутний кавалок сиру, чайник м’ятного чаю. Водночас у кімнату зайшов мейстер Лувін.
— Як мій син, мейстре? — запитала Кетлін, дивлячись на їжу й усвідомлюючи, що в неї немає апетиту.
— Без змін, міледі,— опустив очі мейстер Лувін.
Такої відповіді вона й очікувала, ні більше, ні менше. Руки їй прошивало болем, так ніби й зараз у долоні глибоко уп’ялося лезо. Відіславши слуг, вона знову повернулася до Роба.
— То як, знайшов відповідь на власне запитання?
— Хтось боїться, що Бран отямиться,— сказав Роб,— боїться того, що він скаже чи зробить, боїться того, що він, можливо, знає.
Кетлін запишалася сином.
— Дуже добре,— похвалила вона й обернулася до нового капітана замкової варти.— Бран має бути в повній безпеці. Якщо до нього вже приходив убивця, можуть з’явитися й інші.
— Скільки вартових поставити, міледі? — запитав Галліс.
— Поки чоловік не вдома, господар Вічнозиму — мій син,— відповіла вона.
Роб аж наче трохи витягнувся.
— Нехай один вдень і вночі чергує в кімнаті хворого, один за дверима, а ще один внизу на сходах. Ніхто не повинен заходити до Брана без мого чи материного дозволу.
— Як скажете, мілорде.
— Виконуйте,— звеліла Кетлін.
— І нехай вовк теж завжди буде з ним у кімнаті,— докинув Роб.
— Так,— підтвердила Кетлін. І повторила: — Так.
Уклонившись, Галліс Моллен вийшов геть.
— Леді Старк,— звернувся до неї сер Родрик, коли гвардієць пішов,— ви звернули увагу на кинджал у руках убивці?
— За тих обставин я не мала змоги його добре роздивитися, але можу засвідчити, що лезо дуже гостре,— з сухою посмішкою озвалася Кетлін.— А чому ви питаєте?
— Лиходій, коли його знайшли, так і стискав кинджал у руках. Мені здалося, що в голодранця навряд чи може бути зброя такої тонкої роботи, тож я вирішив уважніше її роздивитися. Лезо викуте з валірійської криці, а руків’я зроблене з драконової кістки. Що така зброя могла робити в руках такого чоловіка? Хтось йому її дав.
Кетлін задумливо кивнула.
— Робе, зачини двері.
Син здивовано зиркнув на неї, але зробив, як було сказано.
— Те, що я вам зараз розповім, не має вийти за межі цієї кімнати,— мовила Кетлін.— Прошу вас поклястися. Якщо мої підозри небезпідставні бодай на крихту, Недові й дівчатам загрожує смертельна небезпека, а єдине слово, підслухане не тим, ким треба, може коштувати їм життя.
— Лорд Едард мені як другий батько,— сказав Теон Грейджой.— Тож я присягаюся.
— Я теж клянуся,— мовив мейстер Лувін.
— І я, міледі,— луною озвався сер Родрик.
— А ти, Робе? — поглянула вона на сина.
Той на згоду кивнув.
— Моя сестра Лайса вважає, що Ланістери вбили її чоловіка, лорда Арина, правицю короля,— повідомила Кетлін.— Пригадую, Джеймі Ланістер не брав участі в полюванні в той день, коли впав Бран. Він лишався тут, у замку...
У кімнаті запала мертва тиша.
— Не думаю, що Бран сам упав з вежі,— провадила Кетлін у цій тиші.— Гадаю, його скинули.
На всіх обличчях читався відвертий шок.
— Міледі, це жахливе припущення,— мовив Родрик Кассель.— Навіть у Царевбивці здригнеться рука, коли йдеться про замах на невинну дитину.
— Та невже? — зронив Теон Грейджой.— Сумніваюся.
— Гонор і пиха Ланістерів не мають меж,— мовила Кетлін.
— Хлопець завжди був дуже спритний,— замислено мовив мейстер Лувін,— і знав у Вічнозимі кожен камінь.
— О боги,— вигукнув юний Роб, від люті темніючи з обличчя.— Якщо це правда, він за це заплатить,— висмикнувши меч з піхов, він помахав ним у повітрі.— Я його власноруч уб’ю!
— Забери це! — розсердився сер Родрик.— Ланістер за сотні миль звідси. Ніколи не витягай меча, якщо не збираєшся ним скористатися. Скільки разів тобі казати, дурний хлопчисько?
Роб засоромлено сховав меч у піхви, зненацька знову перетворившись на дитину.
— Бачу, мій син тепер при зброї,— мовила Кетлін до сера Родрика.
— Я подумав, що вже час,— озвався старий військовий інструктор.
Роб схвильовано дивився на матір.
— Давно вже час,— мовила вона.— Можливо, скоро Вічнозиму знадобляться всі його мечники, і ліпше, щоб мечі в них були не дерев’яні.
Поклавши долоню на руків’я свого меча, Теон Грейджой мовив:
— Міледі, якщо до цього дійде, знайте: мій дім зобов’язаний вашому.
Мейстер Лувін посмикав ланцюг, який натирав йому шию.
— У нас поки що тільки здогади. А звинуватити ми збираємося любого брата королеви. Вона цьому не зрадіє. Тож нам потрібно або зібрати докази, або не розтуляти рота.
— Доказ — отой кинджал,— сказав сер Родрик.— Лезо такої тонкої роботи не може пройти повз увагу.
І тут Кетлін збагнула: є тільки одне місце, де можна дізнатися правду.
— Треба їхати на Королівський Причал.
— Я поїду,— зголосився Роб.
— Ні,— заперечила вона,— твоє місце тут. У Вічнозимі завжди має залишатися хтось зі Старків.
Вона поглянула на сера Родрика з його великими білими бакенбардами, на мейстра Лувіна в його сірому вбранні, на юного Грейджоя — стрункого, темночубого й запального. Кого послати? Кому повірять? І зненацька Кетлін усе зрозуміла. Оскільки забинтовані пальці заклякли й затвердли, мов камінь, вона здвигнула плечима, щоб відкинути покривала, та злізла з ліжка.
— Я маю їхати сама.
— Міледі,— мовив мейстер Лувін,— хіба це розважливо? Без сумніву, Ланістерам ваш приїзд видасться підозрілим.
— А як же Бран? — запитав Роб. Бідолашний хлопчина був геть збентежений.— Ти ж не збираєшся його покинути.
— Для Брана я зробила все, що могла,— сказала вона, поклавши порізану долоню синові на плече.— Його життя в руках богів і мейстра Лувіна. Як ти сам нагадав мені, Робе, у мене є й інші діти, про яких я маю дбати.
— Вам знадобиться потужний супровід,— зронив Теон Грейджой.
— Я пошлю Галліса з загоном гвардійців,— сказав Роб.
— Ні,— не погодилася Кетлін,— великий загін привертатиме непотрібну увагу. Не хочу, аби Ланістери дізналися, що я їду.
— Міледі,— запротестував сер Родрик,— дозвольте бодай мені вас супроводжувати. Королівський гостинець небезпечний для самотньої жінки.
— А я не їхатиму королівським гостинцем,— відгукнулася Кетлін. Якусь мить поміркувавши, вона сама собі кивнула.— Двоє вершників рухаються не повільніше, ніж один, і вже точно швидше, ніж довжелезна валка, забита возами й каретами. Буду рада вашому товариству, пане Родрику. Поїдемо вздовж Білого Ножа до моря, а в Білій Гавані зафрахтуємо корабель. Міцні коні й попутний вітер — і ми дістанемося Королівського Причалу раніше за Неда й Ланістерів.