«А там,— подумала вона,— побачимо».
Санса
Едард Старк поїхав іще до світанку, повідомила септа Мордейн за сніданком.
— По нього послав король. Гадаю, знову полювання. Я чула, в цих краях і досі водяться тури.
— Я в житті не бачила тура,— мовила Санса, під столом згодовуючи Леді шматок бекону. Вовчиця взяла м’ясо з її рук делікатно, як королева.
Септа Мордейн несхвально пирхнула.
— Шляхетна леді не годує собак за столом,— мовила вона, відламуючи собі ще шматочок стільника й підставляючи хліб, щоб на нього натекло меду.
— Це не собака, це деривовк,— зауважила Санса, а Леді шорстким язиком лизнула їй пальці.— І взагалі, батько сказав, що ми можемо тримати їх при собі, якщо захочемо.
— Ти гарна дівчинка, Сансо, але кажу тобі, коли йдеться про цю тварину, ти стаєш така сама вперта, як і твоя сестра Арія,— нахмурилася септа.— І де це з самого ранку поділася Арія?
— Їй не хотілося їсти,— повідомила Санса, певна, що сестра точно вже кілька годин тому прокралася на кухню й умовила якогось кухаря зготувати їй сніданок.
— Нагадай їй сьогодні добре вбратися. Наприклад, у сіру оксамитову сукню. Нас усіх запросили проїхатися в кареті з королевою та королівною Мірселлою, тож ми повинні мати якнайкращий вигляд.
Санса й так уже мала якнайкращий вигляд. Свої довгі золотисто-каштанові коси вона вичесала до блиску і вдягнула найчарівнішу блакитну шовкову сукню. Вже тиждень вона чекала цього дня. Їхати з королевою — велика честь, і крім того, в кареті може бути й королевич Джофрі. Її суджений. На саму думку про це їй ставало млосно, хоча одружаться вони ще дуже й дуже нескоро. Санса ще зовсім і не знала Джофрі, але вже була в нього закохана. Королевич виявився саме таким, про якого вона завжди мріяла: високий, вродливий, дужий, з волоссям як золото. Вона хапалася за будь-яку нагоду побути з ним, хай і випадав такий шанс нечасто. Сьогодні її непокоїла тільки Арія. Сестра вічно все зіпсує!
— Я їй перекажу,— невпевнено мовила Санса,— але вона все одно вдягнеться, як завжди...— (Санса сподівалася, що сестра не вбере щось геть непристойне).— З вашого дозволу, я піду.
— Будь ласка.
Септа Мордейн повернулася до хліба з медом, а Санса зіслизнула з лавки. Коли вона вибігала зі світлиці в заїзді, їй на п’яти насідала Леді.
Надворі вона якусь мить постояла у вирі галасу, лайки й рипіння дерев’яних коліс: прислуга розбирала намети й шатра і вантажила вози, готуючись до ще одного дня переходу. Триповерховий заїзд, збудований зі світло-сірого каменю, розповзався на всі боки, такого великого Санса ще не бачила, і все одно в ньому вмістилася заледве третина королівського почту, який уже налічував понад чотириста людей: до нього ж бо долучилася батькова челядь, та й дорогою приєднувалися вільні вершники.
Арію Санса розшукала на березі Тризуба: сестра вмовляла Наймірію посидіти спокійно, поки вона вичісує з її шерсті засохлий бруд. Але деривовчиці це геть не подобалося. Вдягнена Арія була в те саме шкіряне вбрання для верхової їзди, що й учора і позавчора.
— Сьогодні тобі ліпше вдягнутися гарно,— повідомила їй Санса.— Септа Мордейн сказала. Ми поїдемо з королівною Мірселлою в кареті королеви.
— Я не поїду,— відтяла Арія, вичісуючи сплутаний пелех зі скуйовдженої сірої шерсті Наймірії.— Ми з Майкою збираємося податися вгору по річці — пошукати біля броду рубіни.
— Рубіни? — розгублено перепитала Санса.— Які рубіни?
Арія поглянула на неї, як на дурненьку.
— Рейгарові рубіни. Це ж саме тут король Роберт убив його й завоював корону.
Санса недовірливо втупилася в свою худоребру сестричку.
— Які рубіни, нас чекає королівна! Королева запросила нас обох.
— Мені байдуже,— мовила Арія.— У кареті навіть вікон немає, нічого не видно.
— А що тобі треба бачити? — роздратовано поцікавилася Санса. Вона була в захваті від запрошення, а дурна сестра зараз усе зіпсує, як вона й боялася.— Там же тільки лани, села й тверджі.
— А от і ні,— уперто відтяла Арія.— Якби ти раз із нами з’їздила, сама б переконалася.
— Ненавиджу їздити верхи,— гаряче мовила Санса.— Ніякого задоволення, тільки вимастишся, наберешся порохів, ще й усе болить.
Арія знизала плечима.
— Сиди спокійно! — прикрикнула сестра на Наймірію.— Тобі ж не боляче,— мовила вона й обернулася до Санси.— Коли ми переїжджали Перешийок, я нарахувала тридцять шість видів квітів, які не ростуть у нас, а Майка показав мені ящірколева.
Санса здригнулася. Дванадцять днів вони переїжджали Перешийок, з гуркотом долаючи бруківку, яка зміїлася серед нескінченних чорних боліт, і Санса з жахом згадувала ці дні. Повітря було вологе й липке, а бруківка така вузька, що вночі не можна було поставити навіть нормальний табір, доводилося ночувати просто на королівському гостинцеві. До шляху з обох боків підступали густі зарості дерев, які випиналися просто з твані; з їхнього гілля сипалася біла пліснява. На болоті росли величезні квіти, вони плавали на поверхні стоячої води, але якщо комусь би стало дурості зійти з бруківки, щоб зірвати собі квітку, на нього так і чигали пливуни, готові проковтнути людину, на деревах чатували змії, а під водою ховалися ящірколеви, схожі на чорні корчі з очима й зубами.
Але це, звісна річ, не зупинило Арію. Одного дня вона з’явилася з розкуйовдженими косами й у вимащеному болотом одязі, зате з широчезною усмішкою на довгому конячому виду, притискаючи до грудей розтріпаний оберемок пурпурових і зелених квітів для тата. Санса все сподівалася, що той звелить Арії бути чемною і поводитися, як справжня шляхетна леді — як їй і належиться, але він нічого не сказав, тільки обійняв її і подякував за квіти. І після цього вона стала поводитися ще гірше.
А потім з’ясувалося, що оті пурпурові квіти називаються отруйні цілунки, і в Арії на руках з’явився висип. Санса думала, що бодай це чогось навчить сестру, але Арія тільки сміялася, а наступного дня натерла руки багнюкою, наче якась неграмотна селючка з боліт, і все тільки тому, що її друг Майка сказав, що від багнюки руки припинять свербіти. А ще в неї на руках і на плечах були синці — і свіжі багряні, і старі зеленкувато-жовті плями,— Санса бачила, коли Арія роздягалася перед сном. Хто їй наставив тих синців, тільки Семеро знають.
Арія й далі розчісувала пелехи Наймірїї і цокотіла про те, що встигла побачити дорогою на південь.
— Тамтого тижня ми знайшли сторожову башту з привидами, а перед тим погналися за табуном диких коней. Ти би бачила, як вони тікали, коли занюхали Наймірію!
Вовчиця крутнулася в її руках, і Арія її насварила:
— Припини, мені ще другий бік вичісувати, ти вся брудна.
— Тобі не можна від’їжджати від валки,— нагадала їй Санса,— тато казав.
— А я далеко і не від’їжджаю,— знизала плечима сестра.— Та й Наймірія всякчас зі мною. Іноді цікаво проїхатися поряд з возами й побалакати з людьми.
Санса добре знала, з якими людьми так полюбляє поговорити Арія: зі зброєносцями, грумами, служницями, старезними старими й голими дітлахами, а ще з вільними вершниками непевного походження, гострими на слівце. Арія могла швидко потоваришувати з ким завгодно. А її Майка — то взагалі гірше не вигадати: син різника, тринадцятирічний дикун, який спить у м’ясному фургоні й смердить різницею. Від самого погляду на нього Сансі робилося зле, але Арія, схоже, надавала перевагу йому перед сестрою.
Сансі вже уривався терпець.
— Ходімо зі мною,— твердо звеліла вона сестрі.— Королеві відмовляти не можна. Септа Мордейн чекатиме на тебе.
Не звертаючи на неї уваги, Арія добряче сіпнула гребінь. Від болю Наймірія загарчала й відскочила.
— Ану вертайся сюди!
— До чаю подаватимуть лимонний пиріг,— розважливо, як доросла, переконувала сестру Санса. Леді потерлася їй об ногу. Санса почухала її за вухом, як та любила, і Леді присіла біля неї, спостерігаючи за тим, як Арія ганяється за Наймірією.— Кому охота їхати на старій смердючій коняці, пітніти й заробляти собі синці, коли можна відкинутися на пухові подушки і їсти пироги в товаристві королеви?