— Аріє?! — не вірячи очам, вигукнула вона.
— Забирайтеся,— крикнула у відповідь Арія, в якої від люті на очі навернулися сльози.— Що ви тут забули? Дайте нам спокій!
Джофрі перевів погляд з Арії на Сансу й назад.
— Це твоя сестра?
Спалахнувши, Санса кивнула. Джофрі довго роздивлявся хлопця — незграбного юнака з грубим веснянкуватим обличчям і густим рудим чубом.
— А ти хто такий, хлопче? — запитав королевич наказовим тоном, не звертаючи уваги на те, що хлопець був на рік старший за нього.
— Майка,— пробурмотів хлопець; упізнавши королевича, він одвів очі,— мілорде.
— Він син різника,— пояснила Санса.
— Він мій друг,— різко кинула Арія.— Тож облиш його.
— Син різника, який мріє стати лицарем? — Джофрі з мечем у руці зістрибнув з коня.— Бери свій меч, різницький сину,— звелів він, зачудовано зблискуючи очима.— Побачимо, на що ти здатен.
Майка не ворухнувся, закам’янівши від страху.
— Давай,— наблизився до нього Джофрі,— піднімай свою зброю. Чи ти б’єшся тільки з дівчатками?
— Вона сама попрохала, мілорде,— мовив Майка,— вона сама.
Одного погляду на Арію було Сансі достатньо, аби переконатися, що хлопець не бреше, але Джофрі цього слухати не збирався. Від вина він ошаленів.
— То ти піднімеш свій меч?
Майка похитав головою.
— Це просто патик, мілорде. Це не меч, це просто патик.
— А ти — просто син різника, а не лицар,— мовив Джофрі, приставивши кінчик Лев’ячого Зуба хлопцеві до щоки попід оком, і Майка затремтів.— Ти тут бив сестру моєї леді, ти це знаєш?
У тому місці, де лезо уп’ялося в шкіру Майки, набрякла крапля крові, а тоді повільно побігла по щоці.
— Припини! — заверещала Арія, підхоплюючи з землі патик.
— Аріє,— злякалася Санса,— не втручайся.
— Нічого я йому не зроблю... майже,— мовив королевич Джофрі до Арії, не відриваючи очей від різникового сина.
Арія кинулася на нього.
Санса ковзнула з кобили на землю, але не встигла нічого зробити. Арія обіруч замахнулася — і почулося гучне «хрясь!»: це патик розламався об потилицю королевича. Далі на очах нажаханої Санси все відбулося одночасно. Заточившись, Джофрі розвернувся, розсипаючи прокльони. Майка щодуху помчав до дерев. Арія знову замахнулася, але цього разу Джофрі перехопив удар Лев’ячим Зубом і, видерши поламаний патик з її рук, відкинув його геть. Потилиця в нього вся була закривавлена, а в очах палав вогонь. Санса заверещала:
— Ні, ні, припиніть, припиніть, ви обидва, ви все зіпсували!
Але її ніхто не слухав. Арія підхопила з землі камінь і пожбурила королевичу в голову, але поцілила в коня, і вогненно-гнідий рисак, позадкувавши, учвал помчав за Майкою.
— Припиніть, не треба, припиніть! — кричала Санса.
Джофрі замахнувся на Арію мечем, поливаючи лайкою — жахливими непристойними образами. Перелякавшись, Арія відбігла, але Джофрі погнався за нею, заганяючи її в ліс, притискаючи до дерева. Санса не знала, що робити. Сліпа від сліз, вона безпомічно спостерігала за тим, що відбувається.
А тоді повз неї промайнула якась сіра пляма — це Наймірія знагла стрибнула й учепилася зубами королевичу в руку, яка стискала меч. Криця випала з його долонь, а сам Джофрі гримнувся на землю; вовчиця ричала й дерла його зубами, а королевич верещав од болю.
— Заберіть її! — загорлав він.— Заберіть її!
— Найміріє! — гаркнула Арія, мов батогом влупила.
Відпустивши Джофрі, деривовчиця стала поряд з Арією. Схлипуючи, королевич лежав у траві, притискаючи до себе понівечену руку. Сорочка в нього вся просякла кров’ю.
— Нічого вона тобі не зробила... майже,— зронила Арія. Піднявши Лев’ячий Зуб, вона стала на королевичем, тримаючи меч обіруч.
Звівши на неї очі, Джофрі злякано заскиглив.
— Ні,— сказав він,— ні, не бий мене. Я мамі скажу.
— Облиш його! — заверещала Санса на сестру.
Крутнувшись, Арія пожбурила меч геть, вкладаючи в цей кидок усю свою силу. Блакитна криця зблиснула на сонці, й меч полетів у ріку. З виляском ударившись об воду, він швидко згинув з очей. Джофрі застогнав. Арія побігла до свого коня, а за нею рвонула Наймірія.
Щойно вони зникли, Санса підійшла до королевича Джофрі. Очі в нього були заплющені від болю, він важко дихав. Санса стала біля нього навколішки.
— Тільки подивіться, що вони зробили, тільки подивіться, що вони зробили! Бідолашний мій королевич! Не бійтеся. Я з’їжджу в тверджу й приведу допомогу.
Потягнувшись до нього, вона лагідно відкинула з чола м’яке біляве волосся.
Рвучко розплющивши очі, Джофрі втупився в неї поглядом, у якому не було нічого, крім ненависті, нічого, крім лютого презирства.
— Тоді вперед,— виплюнув він їй в обличчя.— І не торкайся мене!
Едард
— Її знайшли, мілорде.
Нед швидко зіп’явся на ноги.
— Наші чи Ланістери?
— Джорі,— озвався стюард Вейон Пул.— З нею все гаразд.
— Дякувати богам,— мовив Нед. Уже чотири дні його люди шукали Арію, але водночас її шукали і люди королеви.— Де вона? Звели Джорі привести її.
— Перепрошую, мілорде,— вибачився Пул,— але Ланістери при брамі виставили варту, тож коли Джорі привів її, вони повідомили королеву. Її ведуть просто до короля...
— Чорти б узяли цю жінку! — вилаявся Нед, широким кроком рушивши до дверей.— Розшукайте Сансу і приведіть її в залу аудієнцій. Можливо, знадобляться її свідчення.
Сходами башти він спускався, скипаючи від люті. Перші три дні він сам очолював пошуки, та й практично не спав відтоді, як зникла Арія. Сьогодні він був такий змучений і зневірений, що заледве тримався на ногах, але зараз його охопила лють, повертаючи йому сили.
Коли він перетинав замковий двір, його хтось кликав, але він, поспішаючи, не звернув уваги. Він би й побіг, але він і досі правиця короля, а правиця має триматися гідно. Нед відчував, що до нього прикипіли всі очі, а за спиною перешіптуються голоси, цікаві, що ж він робитиме далі.
Замок сера Реймуна Дарі (скромні володіння в половині дня їзди на південь від Тризуба) прийняв непроханих королівських гостей, коли обабіч річки почалося полювання на Арію та різникового сина. Приїзду ніхто не зрадів. Сер Реймун замирився з королем, однак на Тризубі в бій його родину вів дракон на прапорі Рейгара, тут загинуло троє його старших братів, і цього не забули ні Роберт, ні сер Реймун. І коли в замок, явно замалий для всіх, набилося вояків і короля, і Дарі, і Ланістерів, і Старка, від напруги аж вирувало.
Король зайняв залу аудієнцій сера Реймуна, і саме тут Нед усіх і знайшов. Коли він увірвався туди, в залі було повно люду. Навіть забагато, подумав Нед: наодинці вони з Робертом могли б залагодити справу мирно.
Роберт, з обличчям непроникним і похмурим, розвалився на престолі Дарі в самому кінці зали. Поряд з ним стояла Серсі з сином. Королева поклала долоню Джофрі на плече. Хлопцева рука й досі була замотана шовковими бинтами.
Посеред зали поряд із Джорі Касселем стояла Арія, і на неї були спрямовані всі очі.
— Аріє,— голосно гукнув Нед. Він рушив до неї, гупаючи чоботами по кам’яній підлозі. Побачивши його, вона скрикнула й заплакала.
Опустившись на одне коліно, Нед пригорнув дочку. Вона тремтіла.
— Вибач,— схлипувала вона.— Мені шкода, мені шкода...
— Знаю,— озвався Нед. У його руках вона здавалася зовсім крихітною — маленькою худореброю дівчинкою. Важко було уявити, що вона могла спричинити стільки неприємностей.— Тобі ніде не болить?
— Ні,— відповіла вона. Обличчя в неї було брудне, і сльози лишали на щоках рожеві доріжки.— Тільки їсти хочеться. Я їла ягоди, але більше нічого не було.
— Скоро ми тебе нагодуємо,— пообіцяв Нед і, звівшись на ноги, обернувся до короля.— Що це все означає?
Він обвів очима залу, шукаючи дружні обличчя. Якщо не рахувати його власних людей, таких у залі було зовсім мало. Сер Реймун Дарі тримався з непроникним виглядом. Півусмішка лорда Ренлі могла означати що завгодно, а старий сер Баристан мав серйозний вираз на обличчі; решта ж були Ланістери, а значить, вороги. Пощастило тільки, що не було ні Джеймі Ланістера, ні Сандора Клігана: ці двоє вели пошуки на північ від Тризуба.