Серсі Ланістер підозріло окинула його поглядом.
— Ви, Старку? Це якась хитрість? Для чого вам це робити?
На нього зараз дивилися всі, але тільки погляд Санси розтинав до крові.
— Ця вовчиця — дочка Півночі. І варта більшого, ніж померти від рук різника.
Коли він виходив з кімнати, очі в нього пекло від сліз, а у вухах відлунювали ридання дочки; мала деривовчиця була припнута там, де й казали. Якийсь час Нед сидів біля неї.
— Леді,— промовив він, оцінюючи ім’я. Він раніше навіть не замислювався про те, які імена обрали його діти для своїх звірят, а от зараз, поглянувши на вовчицю, збагнув, що Санса зробила правильний вибір. Леді була найменша у виводку, найсимпатичніша, найлагідніша й найдовірливіша. Вона поглянула на нього ясними золотими очима, і він скуйовдив її густе сіре хутро.
За деякий час Джорі приніс йому Лід.
Коли все скінчилося, Нед мовив:
— Нехай четверо з наших відвезуть вовчицю на північ. І поховають її у Вічнозимі.
— Везти аж туди? — вражено перепитав Джорі.
— Аж туди,— підтвердив Нед.— Ця шкура Ланістерці не дістанеться.
Він саме повертався у вежу, щоб нарешті виспатися, коли у замкову браму в’їхав Сандор Кліган з вершниками — поверталися зі свого полювання.
Через круп дестрієра був перекинутий важкий сувій, загорнутий у закривавлений плащ.
— Ні сліду вашої дочки, мілорде,— хрипко прокричав з коня Гончак,— але день ми не зовсім змарнували. Знайшли її звірятко.
Потягнувшись назад, він скинув сувій донизу, і той гримнувся перед Недом.
Нахилившись, Нед відгорнув плащ, не уявляючи, які слова знайти для Арії, але виявилося, що то не Наймірія. Це був син різника, Майка, весь заляпаний засохлою кров’ю. Хтось так ударив його мечем згори вниз, що хлопця розтяло від плеча майже до пояса.
— Таки загнали його,— мовив Нед.
Здавалося, крізь жахливий шолом, крізь цю собачу пащу, світяться Гончакові очі.
— Він тікав,— поглянувши Недові в обличчя, засміявся Гончак,— але не дуже прудко.
Бран
Здавалося, він падав цілу вічність.
«Лети»,— шепнув йому голос із темряви, але Бран не вмів літати, тож йому лишалося тільки падати.
Мейстер Лувін зліпив з глини хлопчика, довго випалював його, поки той не став твердий і крихкий, а тоді вдягнув у Бранові речі та скинув з даху. Бран пам’ятав, як той розсипався. «Але ж я не можу впасти»,— сказав Бран, падаючи.
Земля була так далеко, що він заледве розрізняв її крізь сірий туман, який кружляв навколо, проте відчував, що падає дуже швидко, і знав, що там, унизу, вона чекає на нього. Навіть уві сні неможливо падати вічно. Він знав: за мить до падіння він прокинеться. Завжди прокидаєшся за мить до того, як ударишся об землю.
«А що як не прокинешся?» — запитав голос.
Земля була вже ближче, але й досі далеко-далеко, за тисячу миль звідси, та усе одно ближче, ніж перед тим. У темряві стояла холоднеча. Не було ні сонця, ні зірок, тільки земля унизу, яка наближалася, готова розчавити його, і сірий туман, і шепотіння. Йому кортіло заплакати.
«Не плач. Лети».
«Я не вмію літати,— мовив Бран.— Не можу, не можу...»
«Звідки ти знаєш? Ти колись пробував?»
Голос був високий і тонкий. Бран роззирнувся — побачити, звідки долинає звук. Разом із ним, тільки трошки оддалік, спіраллю спускався ворон, проводжаючи його в падінні. «Допоможи мені»,— попросив Бран.
«Я намагаюся,— відповів ворон.— Кажи, зерно маєш?»
Коли Бран потягнувся в кишеню, навколо нього запаморочливо закрутилася темрява. Щойно він вистромив з кишені руку, золоті зерна просипалися з-поміж пальців просто в повітря. Вони падали разом з ним.
Приземлившись йому на руку, ворон заходився дзьобати.
«А ти справді ворон?» — запитав Бран.
«А ти справді падаєш?» — замість відповіді запитав ворон.
«Це просто сон»,— мовив Бран.
«Упевнений?» — зронив ворон.
«Коли впаду на землю, прокинуся»,— сказав Бран птахові.
«Коли впадеш на землю, помреш»,— озвався ворон. І знову почав дзьобати зерно.
Бран поглянув униз. Тепер він бачив гори з білими від снігу верхівками, а ще срібну нитку ріки у темному лісі. Заплющивши очі, він заплакав.
«Це тобі не допоможе,— мовив ворон.— Кажу тобі, єдиний твій вихід — летіти, не плакати. Невже це так складно? Ось я лечу». Здійнявшись у повітря, ворон, ляпаючи крилами, облетів довкола Бранової руки.
«Ти маєш крила»,— зауважив Бран.
«Може, в тебе вони теж є».
Бран помацав власні плечі — чи немає там пір’я.
«Крила бувають різні»,— мовив ворон.
Бран роздивлявся власні руки й ноги. Він був зовсім худенький — сама шкіра, туго напнута на кістках. Невже він завжди був такий сухоребрий? Він спробував згадати. Перед ним із сірого туману випливло ясне обличчя, сяючи золотом. «Чого тільки не зробиш заради кохання»,— сказало воно.
Бран заверещав.
Крякаючи, ворон злетів у повітря. «Не так,— закричав він на хлопця.— Забудь про це, тобі це зараз не потрібно, відкинь це, не згадуй». Приземлившись Бранові на плече, ворон дзьобнув його, і ясне золоте обличчя щезло.
Бран летів швидше й швидше. Він пірнав до землі, а сірий туман завивав навколо нього. «Що ти робиш?» — зі сльозами в голосі запитав Бран ворона.
«Вчу тебе літати».
«Я не можу літати!»
«Зараз же летиш».
«Я падаю!»
«Кожен політ починається з падіння,— мовив ворон.— Поглянь униз».
«Мені лячно...»
«ПОГЛЯНЬ УНИЗ!»
Бран подивився вниз — і похолов. На нього летіла земля. Перед ним простирався цілий світ — гобелен, витканий з білих, коричневих і зелених ниток. Бран бачив усе так ясно, що на мить забув, як йому страшно. Бачив ціле королівство, всіх і кожного.
Він бачив Вічнозим таким, яким бачать його тільки орли: згори високі вежі здавалися приземкуватими й присадистими, а замкові мури — рисками, прокресленими на землі. Він побачив мейстра Лувіна: стоячи на балконі, той вивчав небо у лискучу бронзову підзорну трубу та, хмурячись, робив якісь нотатки в зошиті. Побачив брата Роба, вищого й дужчого, ніж Бран пам’ятав; брат тренувався у дворі зі справжнім сталевим мечем у руці. Побачив Годора, дурника-велета зі стайні, який тягнув до Мікена в кузню ковадло, завдавши його собі на плече з такою легкістю, з якою інші завдають оберемок сіна. А в самому серці богопралісу велике біле віродерево замислилося над своїм віддзеркаленням у чорному ставку; на прохолодному вітрі шелестіло його листя. Коли віродерево відчуло Бранів погляд, підвело очі з непорушних вод і багатозначно втупилося в нього.
Поглянувши на схід, він побачив галеру, яка розтинала води Губи. Побачив матір, яка самотою сиділа в каюті, роздивляючись заляпаний кров’ю кинджал, що лежав перед нею на столі, в той час як гребці налягали на весла, а сер Родрик, перехилившись через поруччя, сіпався й важко відсапувався. Вдалині насувався шторм — неозора темна хмара, що гуркотіла й спалахувала блискавками, але вони з мамою чомусь не бачили цього.
Поглянувши на південь, він побачив широкі й бурхливі синьо-зелені води Тризуба. Побачив зажуреного батька, який про щось молив лицаря. Побачив Сансу, яка ридала в ліжку, аж поки не засне, і Арію, яка мовчки вдивлялася в простір, заховавши всі свої таємниці глибоко в серці. Навколо них блукали тіні. Одна з них була темна як зола, з жахливою мордою гончака. Ще одна була в ясних як сонце обладунках — золотих і прегарних. Над цими двома нависав велет у кам’яному панцирі, та коли він відкинув забороло, під ним не виявилося нічого — тільки темрява і густа чорна кров.
Підвівши очі, Бран чітко побачив усе, що діялося аж ген за вузьким морем: і вільні міста, і зелене Дотрацьке море, а за ним — Ваїс-Дотрак біля підніжжя гір, а ще далі — казкові землі Нефритового моря, Ашай у Тіні, де за обрієм прокидалися дракони.
Нарешті він поглянув на північ. Побачив Стіну, яка світилася, мов блакитний кришталь, побачив брата Джона, який самотньо спав у холодному ліжку; шкіра його дедалі бліднула й шерхнула, бо останній спогад про тепло тікав з його тіла. Зазирнув Бран і за Стіну — глянув на нескінченні ліси під мантіями снігу, на замерзле морське узбережжя, на широкі біло-блакитні ріки криги, на мертві рівнини, де не було ні життя, ні рослинності. Він дивився далі й далі на північ — на завісу світла на краю світу, а тоді зазирнув і за цю завісу. Зазирнув у саме серце зими — і злякано скрикнув, і гарячі сльози обпекли йому щоки.