— Іменем Роберта Першого з дому Баратеонів, короля андалів, і ройнарів, і перших людей, володаря Сімох Королівств і оборонця держави, словом Едарда з дому Старків, лорда Вічнозиму і хранителя Півночі, присуджую тебе до кари на горло.
І підніс меч високо над головою.
До Брана схилився Джон Сноу, його брат-байстрюк.
— Міцно тримай поні,— прошепотів він.— І в жодному разі не відводь погляду. Батько помітить, якщо ти відвернешся.
І Бран, міцно тримаючи поні, не відвів погляду.
Одним упевненим ударом батько відтяв бранцеві голову. На сніг бризнула кров, червона як літнє вино. Один з коней позадкував, і довелося добре натягнути повіддя, щоб він не поніс. Бран не міг відірвати зіниць від крові. Сніг навколо пенька радо всотував її, червоніючи на очах.
Ударившись об товстий корінь, голова відскочила й покотилася просто до ніг Грейджоя. Теон був худорлявим темночубим дев’ятнадцятирічним парубком, якого тішило все навкруги. Розсміявшись, він спершу поставив на голову ногу, а тоді відбуцнув голову геть.
— Бовдур,— пробурмотів Джон зовсім тихо, щоб Грейджой не почув. Він поклав долоню Бранові на плече, і Бран обернувся до свого брата-байстрюка.— Ти добре тримався,— суворо похвалив Джон брата. Йому було вже чотирнадцять, і він неодноразово бачив, як чиниться правосуддя.
На зворотній дорозі, здавалося, похолодало, хоча вітер ущух, а сонце підбилося вище. Бран їхав разом з братами, значно випередивши кавалькаду, хоча поні ледве встигав за кіньми.
— Дезертир хоробро прийняв смерть,— зронив Роб. Він був кремезний і широкоплечий і ріс не щодня, а щогодини, а схожий був на матір — такий самий світлошкірий, з рудувато-каштановим волоссям і синіми очима, як у всіх Таллі з Річкорину.— Мужності йому не позичати.
— Ні,— тихо заперечив Джон Сноу,— то була не мужність. Він був напівмертвий від жаху. Це ясно читалося в його очах, Старку.
Сірі Джонові очі — такі темні, аж чорні — підмічали майже все. Він був Робів одноліток, проте зовсім на нього не схожий. Джон був стрункий, а Роб м’язистий; темночубий, а Роб світловолосий; граційний і меткий, а його зведений брат — дужий і прудкий.
Роба його слова не переконали.
— Хай йому Чужі з тими очима! — лайнувся брат.— Він добре прийняв смерть... Погнали до мосту? Я тебе обжену!
— Згода,— кивнув Джон, одразу пришпорюючи коня. Вилаявшись, Роб метнувся навздогін, і вони вчвал помчали дорогою — Роб реготів і тюкав, а Джон напружено мовчав. З-під кінських копит летіли фонтани снігу.
Бран і не збирався їх наздоганяти — його поні це не до снаги. Натомість він, пригадавши очі голодранця, почав міркувати. Незабаром Робів сміх замовк удалині, й у лісі знову запанувала тиша.
Він так поринув у думки, що й не помітив, як його наздогнала кавалькада, аж поки батько, порівнявшись із ним, не запитав лагідно:
— Як ти, Бране?
— Усе гаразд, батьку,— озвався Бран, підводячи погляд. Батько, вдягнений у хутро та шкіру, верхи на величезному бахматі, вивищувався над хлопцем, як велет.— Роб каже, що чоловік той хоробро прийняв смерть, а Джон каже, що він був до смерті переляканий.
— А що думаєш ти? — запитав батько.
Бран уже міркував над цим.
— А чи може людина бути хороброю, коли боїться?
— Саме тоді й виявляється хоробрість,— мовив батько.— Ти розумієш, чому я так учинив?
— То був дикун,— сказав Бран.— А дикуни крадуть жінок і продають Чужим.
— Стара Нан знову забивала тобі голову казками,— усміхнувся батько.— А насправді той чоловік був клятвопорушником, дезертиром з Нічної варти. Такі люди найнебезпечніші. Дезертир усвідомлює: якщо його схоплять, він приречений, тож не цурається злочину, навіть найстрашнішого. Але ти неправильно мене зрозумів: моє питання було не про те, чому той чоловік мав померти, а про те, чому покарати його мав я особисто.
На це запитання Бран не мав відповіді.
— У короля Роберта є кат,— мовив він невпевнено.
— Атож,— кивнув батько.— Катів мали і королі з династії Таргарієнів, які правили до нього. Але ми живемо за давніми традиціями. У жилах Старків і досі біжить кров перших людей, і ми віримо, що виконувати вирок має той, хто його виносить. Якщо ти відбираєш у людини життя, то маєш зазирнути їй у вічі й вислухати її останні слова. А якщо не здатен цього витримати, може, засуджений і не заслуговує на смерть... Колись, Бране, ти станеш Робовим прапороносцем, очолиш власну фортецю в ім’я свого брата і свого короля, тож правосуддя опиниться у твоїх руках. І коли прийде такий день, виконуй свій обов’язок не для втіхи, але й не відмовляйся від нього. Правитель, який ховається за спини найманих катів, дуже швидко забуває, що таке смерть.
Цієї миті попереду на гребені пагорба з’явився Джон. Помахавши рукою, він загукав:
— Батьку, Бране, хутчіш сюди, погляньте, що знайшов Роб!
За мить він знову зник з очей.
— Ще якийсь клопіт, мілорде? — під’їхав ближче Джорі.
— Понад усякий сумнів,— відповів лорд-батько.— Зараз побачимо, яку капость цього разу втнули мої сини.
Він пустив коня клусом. Джорі з Браном, а за ними й уся кавалькада, рушили навздогін.
Роба вони розшукали на північ від мосту, на березі річки; поряд з ним верхи сидів Джон. Літо закінчувалося, і цього місяця чимало сніжило, тож Роб стояв по коліна в білому снігу; він скинув каптур з голови, й у волоссі вигравало сонце. Роб щось притискав до грудей, і хлопці пошепки збуджено перемовлялися.
Вершники обережно намацували дорогу поміж заметів, шукаючи твердої опори на нерівній землі, яка ховалася під снігом. Першими до хлопців під’їхали Джорі Кассель і Теон Грейджой. Дорогою Грейджой сміявся і жартував, аж тут — навіть Бран це почув — йому перехопило подих.
— Боже! — вигукнув Теон, силкуючись утримати коня й тягнучись по меч.
А Джорі вже встигнув вихопити меча.
— Робе, відійди! — загукав він, а кінь під ним позадкував.
Підводячи погляд від того, що було в нього в руках, Роб посміхнувся.
— Вона тебе не вкусить. Вона мертва.
Бран аж палав од цікавості. Він би приострожив поні, однак батько звелів усім злізти на землю біля мосту й далі йти пішки. Зістрибнувши з поні, Бран помчав до братів.
На той час спішилися вже і Джон, і Джорі, і Теон Грейджой.
— Сьоме пекло! Що це таке? — вигукнув Грейджой.
— Вовчиця,— пояснив Роб.
— Перевертень! Ти тільки поглянь, яке воно величезне!
У Брана, який продирався крізь снігові замети до брата, закалатало серце.
У снігу, поплямованому кров’ю, темніли обриси туші, обважнілої в смерті. На розкошланому сірому хутрі вже намерзла крига, і від нього слабенько відгонило тліном. Бранів погляд вихопив незрячі очі, в яких кишіли черви, і великий писок, повний жовтих зубів. Але дух йому перехопило від розмірів звіра: той був більший за поні, удвічі більший за найкрупнішого хорта на батьковій псарні.
— Ніякий це не перевертень,— спокійно відказав Джон.— Це деривовк. Вони більші за звичайних вовків.
— На південь від Стіни,— мовив Теон Грейджой,— деривовка не бачили вже років двісті.
— А я-от бачу його перед собою,— відгукнувся Джон.
Бран відірвав від чудовиська очі — і тоді-то й звернув увагу на згорток у Робових руках. Захоплено скрикнувши, він наблизився. То було вовченя — крихітна сіро-чорна волохата куля з досі заплющеними очима. Роб притискав вовченя до себе, і воно сліпо тицялося йому писком у груди, шукаючи попід шкірянкою молока й жалібно повискуючи. Бран невпевнено потягнувся до нього.
— Сміливіше,— заохотив його Роб,— погладь його.
Бран коротко й нервово погладив вовченя, а тоді обернувся на Джонів голос.
— Ось і тобі,— мовив Джон, вкладаючи йому в руки друге вовченя.— Тут їх аж п’ятеро.
Притискаючи вовченя до обличчя, Бран опустився на сніг. Тепле та м’яке хутро пестило шкіру на щоці.
— Стільки років їх не було — і раптом у королівстві на свободі бігають деривовки! — пробурмотів стайничий Галлен.— Щось мені це не подобається.
— Це знак,— мовив Джорі.