«Тепер ти знаєш,— прошепотів ворон, сидячи в нього на плечі,— тепер ти знаєш, що маєш жити».
«Навіщо?» — запитав Бран, нічого не розуміючи і падаючи, падаючи.
«Бо зима на підході».
Бран глянув на ворона в себе на плечі, і ворон відповів йому поглядом. У нього було три ока, і в третьому оці світилося моторошне знання. Бран опустив погляд. Під ним зараз не було нічого, тільки сніг, холод і смерть — мерзла пустка, де так і чигали крижані шпичаки. Вони летіли на нього, як списи. На їхніх гостряках нахромлені були тисячі інших мрійників. Він злякався до нестями.
«А чи може людина бути хороброю, коли боїться?» — почув він власний далекий і тихий голос.
«Саме тоді й виявляється хоробрість»,— відповів йому батько.
«А тепер, Бране,— підганяв його ворон,— обирай. Літати чи вмирати».
До нього з криком потяглася смерть.
Розкинувши руки, Бран полетів.
Напившись вітру, невидимі крила напнулися й потягнули його вгору. Жахливі крижані голки під ним віддалилися. Над головою відкрилося небо. Бран ширяв у високості. Було навіть краще, ніж лазити. Краще за все. Під ним зменшувався світ.
«Я лечу!» — захоплено вигукнув він.
«Я бачу»,— мовив триокий ворон. Здійнявшись у повітря, він почав ляпати крилами просто в хлопця перед обличчям, засліплюючи його і сповільнюючи його рух. Кінчики крил били по щоках, і Бран заточився. Ворон люто дзьобнув його, і знагла Брана прошив нестерпний біль просто в центрі чола, поміж очей.
«Що ти робиш?» — заверещав він.
Розтуливши дзьоба, ворон крякнув на нього — злякано і пронизливо, і сірий туман, затремтівши, закружляв навколо й пірвався, мов пелена, і Бран побачив замість ворона жінку — служницю з довгими чорними косами, яку він звідкись знав, мабуть, з Вічнозиму, так-так, тепер він її пригадав, і тоді він збагнув, що він у Вічнозимі, у ліжку десь високо у вежі, а чорнокоса жінка впустила на підлогу полумисок води, що розбився на друзки, і побігла сходами вниз, вигукуючи:
— Він при тямі, він при тямі, він при тямі!
Бран помацав чоло між очима. Місце, де його дзьобнув ворон, і досі пекло, але там нічогісінько не було — ні крові, ні рани. Почував він слабкість і запаморочення. Спробував злізти з ліжка, але йому не вдалося.
А тоді щось ворухнулося біля ліжка й легко приземлилося йому на ноги. Він нічого не відчув. Пара жовтих зіниць, які сяяли мов сонце, зазирнула йому в очі. Вікно було відчинене, в кімнаті стояла холоднеча, але тепло, яке віяло від вовка, огорнуло Брана, мов гаряча купіль. «Моє вовченя»,— збагнув Бран і засумнівався: чи воно це? Воно так виросло! Рукою, що тремтіла мов листок, Бран потягнувся попестити його.
Коли в кімнату увірвався брат Роб, задиханий після того, як бігцем здолав сходи у вежу, деривовк облизував Бранові обличчя. Бран спокійно звів очі.
— Його звати Літо,— мовив він.
Кетлін
— За годину будемо на Королівському Причалі.
Кетлін, яка стояла біля поруччя, розвернулась і силувано всміхнулася.
— Ваші гребці добре для нас постаралися, капітане. В подяку від мене кожен з них отримає срібного оленя.
Капітан Морео Турнітис легенько вклонився.
— Ви надто щедрі, леді Старк. Їм досить і тої винагороди, що вони мали честь доправити таку шляхетну пані, як ви.
— Але від срібла вони не відмовляться.
— Як скажете,— всміхнувся Морео. Він вільно розмовляв загальною мовою, мав тільки легенький тайроський акцент. Він курсував вузьким морем уже тридцять років, розповідав він, спершу на веслах, тоді при стерні й нарешті як капітан власних торгівельних галер. «Буремна танцівниця» була його четвертим судном — найпрудкішою двощогловою галерою на шістдесят гребців.
Це була найшвидша галера з тих, що стояли в Білій Гавані, коли туди вздовж ріки домчали Кетлін з сером Родриком. Сумнозвісна захланність тайросян була відома здавна, і сер Родрик намагався переконати Кетлін зафрахтувати рибацький баркас від Трьох Сестер, але вона наполягла на галері. І дуже добре зробила. Попутного вітру не було майже всю дорогу, тож без гребців вони б застрягли біля Пальців, а не мчали зараз до Королівського Причалу, де закінчувалася їхня мандрівка.
«Як близько»,— подумала Кетлін. Її пальці під лляними бинтами й досі сіпалися в тому місці, де їх розтяв кинджал. Біль бив як батіг, відчувала Кетлін, аби вона нічого не забула. На лівій руці вона не могла зігнути два останні пальці, та й решта ніколи вже не будуть спритними, як раніше. Але за Бранове життя то була невелика ціна.
Саме в цей момент сер Родрик вирішив з’явитися на палубі.
— Мій добрий друже,— сказав Морео в зелену роздвоєну борідку. Тайросяни обожнюють яскраві кольори, навіть волосся на обличчі фарбують.— Приємно бачити, що ви маєте значно кращий вигляд.
— Так. Уже два дні, як мені не хочеться померти,— погодився сер Родрик і вклонився Кетлін.— Міледі.
Він і справді мав кращий вигляд. Трошки схуд відтоді, як вони виїхали з Білої Гавані, але знову став схожий на себе. Він заледве витримував сильні вітри Губи й високі хвилі вузького моря, а коли поблизу Драконстону несподівано налетів шторм, він мало не вивалився за борт, на щастя, якось примудрившись зачепитися за канат, і висів там, поки троє матросів Морео не врятували його й не віднесли в трюм.
— Капітан саме казав мені, що наша подорож добігає кінця,— мовила Кетлін.
Сер Родрик вичавив криву посмішку.
— Так швидко?
Без великих своїх білих бакенбардів він мав дивний вигляд: наче поменшав, здавався не таким затятим і на десять років старшим. Але на Губі, після того як він утретє безнадійно вимастив бакенбарди, перехилившись через поруччя й блюючи проти вітру, рішення віддатися на поталу голяру видавалося мудрим.
— Я вас залишу, обговорюйте свої справи,— мовив капітан Морео. Уклонившись, він пішов геть.
Галера ковзала по воді, як бабка; одностайно здіймалися й опускалися весла. Узявшись за поруччя, сер Родрик глянув на узбережжя, яке пропливало повз.
— Не надто доблесний захисник з мене був.
— Ми на місці, пане Родрику,— торкнулася його руки Кетлін,— і дісталися без пригод. Це найголовніше.
Негнучкими й неслухняними пальцями вона помацала під плащем. Кинджал і досі був у неї при боці. Вона виявила, що їй для заспокоєння потрібно час до часу торкатися його.
— А тепер нам слід розшукати королівського військового інструктора й молитися, що то надійна людина.
— Сер Арон Сантагар — людина марнолюбна, однак чесна,— хотів погладити сер Родрик свої бакенбарди, але вкотре виявив, що їх уже немає. На обличчі його зринуло збентеження.— Можливо, клинок виявиться йому знайомим, так... але, міледі, щойно ми ступимо на землю, ми дуже ризикуємо. А при дворі є люди, які можуть вас упізнати.
Кетлін стиснула губи.
— Мізинчик,— пробурмотіла вона. Перед нею постало обличчя — хлоп’яче, хоча він давно вже не хлопчик. Батько його помер кілька років тому, тож тепер він — лорд Бейліш, але й досі його називають Мізинчиком. Це прізвисько дав йому її брат Едмур сто років тому в Річкорині. Скромні володіння його родини були найменшими на Пальцях, та й сам він як на свій вік був худий і малий.
Сер Родрик прокашлявся.
— Колись лорд Бейліш... е-е-е...— не договорив він, шукаючи коректного слова.
Але Кетлін було не до реверансів.
— Він був батьковим годованцем. Ми разом виросли в Річкорині. Я ставилася до нього, як до брата, але його почуття до мене були... більш ніж братерські. Коли оголосили, що я стану дружиною Брандона Старка, Пітир вирішив домагатися моєї руки. Це було божевілля. Брандону було двадцять, а Пітиру заледве п’ятнадцять. Мені довелося молити Брандона дарувати Пітирові життя. Він його тільки одним рубцем нагородив. Після цього батько відіслав Мізинчика геть. Відтоді ми з ним не бачилися,— підняла вона обличчя до бризок води, так наче різкий вітер міг розвіяти спогади.— Коли Брандон загинув, він писав мені в Річкорин, але я спалила листа, не читаючи. Я знала, що замість брата мене візьме за дружину Нед.