Батько нахмурився.
— Це просто мертва тварина, Джорі,— зронив він. Але й він, здавалося, почував занепокоєння. Порипуючи снігом під чоботами, він обійшов труп.— Від чого вона померла?
— У неї в шиї щось застрягло,— пояснив Роб, гордий з того, що знав відповідь наперед.— Ось тут, попід щелепою.
Ставши навколішки, батько запхнув руку тварині під голову. Смикнув і, витягнувши, почав роздивлятися. То був шматок оленячого рогу з фут завдовжки, з відламаним кінчиком, весь мокрий від крові.
Серед присутніх зненацька запала мовчанка. Всі невпевнено поглядали на ріг, і ніхто не наважувався заговорити. Навіть Брана прошив страх, хоча він нічого не зрозумів.
Відкинувши ріг убік, батько снігом витер руки.
— Дивно, що вовчиця з такою раною змогла розродитися,— зронив він. Голос його розвіяв чари.
— А може...— зауважив Джорі.— Я чув перекази... Може, вона була вже мертва, коли на світ з’явилися вовченята.
— Народжені від мертвої,— зронив інший чоловік.— Лихе знамення.
— Байдуже,— сказав Галлен.— Скоро вони теж усі здохнуть.
Бран без слів обурено скрикнув.
— І що швидше, то краще,— погодився Теон Грейджой, витягаючи меч.— Дай сюди тварюку, Бране.
Малюк, наче почув і зрозумів, притиснувся до хлопця.
— Ні! — люто вереснув Бран.— Він мій!
— Сховай меча, Грейджою,— звелів Роб. Цієї миті голос у нього був такий самий владний, як у батька — як у лорда, яким він колись стане.— Ми забираємо вовченят.
— Не можна цього робити, хлопче,— втрутився Гарвін, Галленів син.
— Убити їх — це вияв милосердя,— зауважив Галлен.
Бран підвів очі на батька, шукаючи порятунку в нього, але у відповідь батько тільки нахмурив кошлаті брови.
— Галлен має рацію, синку. Швидка смерть краща за довге умирання від холоду й голоду.
— Ні!
Бран відчув, як на очі накочуються сльози, і відвів погляд. Перед батьком плакати він не хотів.
Але Роб уперто не здавався.
— Руда сука сера Родрика минулого тижня знов ощенилася,— мовив він.— Приплід був зовсім малий, та й з того вижило тільки двоє цуценят. У неї молока вистане і для вовченят.
— Хай вони тільки до неї полізуть — вона їх роздере.
— Лорде Старк,— утрутився Джон. Дивно було чути, що він так офіційно звертається до батька. Бран з відчайдушною надією звів на брата очі.— Вовченят п’ятеро,— мовив Джон до батька.— Троє хлопчиків, двоє дівчаток.
— І що з того, Джоне?
— У вас п’ятеро законних дітей,— пояснив Джон.— Троє синів, двійко дочок. Деривовк — знак вашого дому. Ці вовченята призначалися вашим дітям, мілорде.
Бран бачив, як перемінився батько на обличчі. Бачив, як присутні обмінялися поглядами. В цю мить він любив Джона всім серцем. Навіть семирічний Бран розумів, як учинив Джон. Рахунок збігався тільки тому, що Джон викинув з рівняння себе. Урахував дівчат, урахував навіть маленького Рикона, але не байстрюка, що носить прізвище Сноу, яке на Півночі за традицією дають усім, кому не пощастило народитись у законному шлюбі.
Батько теж усе збагнув.
— А собі ти не хочеш вовченя, Джоне? — м’яко запитав він.
— Деривовк прикрашає прапори дому Старків,— зауважив Джон,— а я до Старків не належу, батьку.
Батько-лорд задумливо дивився на Джона. На мить запала мовчанка, але Роб поквапився її порушити.
— Я сам годуватиму його, батьку,— пообіцяв він.— Умочатиму рушник у тепле молоко, і вовченя його смоктатиме.
— Я теж! — відлунням мовив Бран.
Лорд довго й уважно дивився на синів.
— Легко сказати, важче зробити. Слуги свого часу на це не витрачатимуть, я не дозволю. Хочете цуциків — годуватимете їх самі. Зрозуміло?
Бран радо кивнув. Вовченя крутнулося в нього на руках — і лизнуло в обличчя теплим язиком.
— І вам доведеться їх дресирувати,— докинув батько.— І це робитимете ви самі. Псар цими чудовиськами не займатиметься, можу вас запевнити. Це не собаки, які випрошують частування й тікають, якщо копнути їх ногою. Деривовку відірвати людині руку по саме плече — те саме, що собаці задушити щура. Ви певні свого рішення?
— Так, батьку,— мовив Бран.
— Так,— погодився Роб.
— І пам’ятайте: попри всі ваші зусилля, вовченята все одно можуть померти.
— Не помруть,— запевнив Роб.— Ми їм не дамо.
— Тоді можете взяти їх собі. Джорі, Дезмонде, заберіть решту вовченят. Час повертатись у Вічнозим.
І тільки коли всі знову повсідалися на коней і рушили далі, Бран дозволив собі вдихнути солодке повітря перемоги. Вовченя вже заховалося попід шкірянкою, притискаючись до хлопця теплим тільцем: довгу дорогу додому воно здолає безпечно. А Бран міркував, як його назвати.
На середині мосту Джон несподівано притримав коня.
— Що таке, Джоне? — запитав лорд-батько.
— Ви не чуєте?
Бран чув тільки вітер поміж дерев, стукіт підків об залізодрево мосту, скиглення голодного вовченяти, але Джон дослухався до якогось іншого звуку.
— Там,— нарешті мовив він.
Рвучко розвернувши коня, він учвал помчав назад через міст. Біля мертвої вовчиці, яка лишилася в снігу, він спішився й став навколішки. За мить він уже, усміхаючись, їхав назад.
— Мабуть, відповз від інших,— пояснив Джон.
— Або хтось його відтягнув,— мовив батько, роздивляючись шостого малюка. Той був білий, хоча інші всі мали сіре хутро, а очі мав червоні, наче кров голодранця, який помер сьогодні вранці. Дивина: хоча інші вовченята досі були сліпі, в цього очі вже розплющилися.
— Альбінос,— з іронічним замилуванням зронив Теон Грейджой.— Помре навіть раніше за інших.
Джон Сноу послав батьковому годованцю довгий холодний погляд.
— Не думаю, Грейджою,— мовив він.— Це вовченя призначалося мені.
Кетлін
Кетлін ніколи не любила богопралісу.
Вона походила з дому Таллі й народилася далеко на півдні, в Річкорині, на притоці Червоний Зубець ріки Тризуб. Там богопраліс був мов садок, світлий і просторий, у якому високий червоний сандал кидає тіні на дзюркотливі струмки, у невидимих гніздах співають пташки, а повітря гостре від пахучих квітів.
Боги Вічнозиму любили зовсім інший ліс — темний і первісний: три акри пралісу, якого ніхто не торкався всі десять тисяч років, поки навколо нього виростав похмурий замок. Пахло тут вогкою землею і тліном. Тут не ріс червоний сандал. Це був ліс упертих чатових дерев, озброєних сіро-зеленою глицею, і могутніх дубів, і залізодерев — старих, як саме королівство. Тут товсті чорні стовбури тулилися один до одного, покручене віття спліталося над головою густим шатром, а вузлувате коріння боролося за місце під землею. Це було пристановище глибокої тиші й непривітних тіней, і жили тут безіменні боги.
Але Кетлін знала, що сьогодні чоловіка можна знайти саме тут. Коли він відбирав людське життя, то завжди шукав умиротворення в богопралісі.
Кетлін була помазана сімома єлеями й отримала ім’я в сяйві веселки, яка заливала септ Річкорину. Кетлін була в лоні Віри, так само як і її батько, і дід, і прадід. Її боги мали імена, а обличчя їхні були такі ж знайомі, як обличчя батьків. Молитва означала септона з кадилом, і запах ладану, і семигранний кристал, що світився мов живий, і натхненні співи. Таллі зберегли богопраліс, як і всі великі доми, але туди приходили хіба що прогулятися, почитати, полежати на сонечку. Молилися в септі.
Нед для дружини збудував невеличкий септ, де вона могла співати до сімох ликів богів, але в жилах Старків і досі вирувала кров перших людей, тож він молився до давніх безіменних і безликих богів зелених гаїв, як і діти пралісу.
На галяві в центрі богопралісу росло стародавнє віродерево, нависаючи над ставком з чорною й холодною водою. Нед називав його «серце-деревом». Кора у віродерева була біла як кістка, а листя черлене, мов тисячі поплямованих кров’ю долонь. На стовбурі великого дерева був викарбуваний лик — довговидий і сумний, з глибокими очима, червоними від застиглої живиці й на диво уважними. То були старі очі — старші за Вічнозим. Якщо не брешуть перекази, вони бачили, як Брандон Будівничий заклав тут перший камінь; вони дивилися, як навколо них ростуть гранітні стіни замку. Подейкують, що лики викарбували діти пралісу на Зорі віків, коли перші люди ще не перетнули вузьке море.