— Королевичу Томену сім років,— виправила дружина.— Він такий, як і Бран. І будь ласка, Неде, тримай язика на припоні. Ця Ланістерка — наша королева, і подейкують, гонор її рік у рік тільки росте.
— Слід влаштувати бенкет,— стиснув Нед її руку,— запросити співців, а ще Роберт захоче з’їздити на полювання. Відішлю Джорі з почесною вартою на південь, щоб зустріли гостей на королівському гостинці й супроводили до нас. Боги, як нам їх усіх прогодувати? Кажеш, він уже в дорозі? Чорти б його взяли! Чорти б узяли його королівську потайливість!
Данерис
Брат підніс угору простору сукню, щоб показати Данерис.
— Яка краса! Торкнися. Ну ж бо! Помацай тканину.
Дані помацала. Тканина була такою шовковистою, що струменіла крізь пальці, наче вода. Дані не пригадувала, щоб серед її речей колись було щось подібне. Сукня її лякала. Вона відсмикнула руку.
— Це справді мені?
— Дарунок магістра Іліріо,— усміхнувшись, мовив Вісерис. Сьогодні брат був у гарному гуморі.— Колір відтінить твої фіалкові очі. А ще на тобі буде золото, і різне коштовне каміння. Іліріо пообіцяв. Сьогодні ти маєш почуватися справжньою королівною.
«Королівною?» — подумала Дані. Вона й забула, як воно — почуватися королівною. А може, ніколи й не знала.
— Навіщо він усе це нам дає? — запитала вона.— Що йому від нас потрібно?
Вже майже півроку вони з братом мешкали в будинку магістра: він їх годував, а його прислуга їм догоджала. Дані було тринадцять, і вона вже усвідомлювала, що всі дарунки мають свою ціну, особливо тут, у вільному місті Пентосі.
— Іліріо не дурний,— мовив Вісерис. То був худий довготелесий юнак з нервовими руками та хворобливим поглядом у фіалкових очах.— Магістр розуміє: коли я посяду трон, який належить мені по праву, я не забуду своїх друзів.
Дані не відповіла. Магістр Іліріо торгував прянощами, самоцвітами, драконовою кісткою та іншими цінностями, хай і не такими пікантними. Подейкували, що в нього є приятелі по всіх дев’ятьох вільних містах, та й не тільки там: навіть у Ваїс-Дотраку й у казкових землях на берегах Нефритового моря. А ще подейкували, що немає такого друга, якого б він радо не продав за прийнятну ціну. Слухаючи розмови на вулиці, вона чула багато такого, але вважала за краще не розпитувати брата, який плів павутиння своїх мрій. У гніві він був страшний. І вона не хотіла, як він казав, «збудити дракона».
— Іліріо пришле рабинь, щоб допомогли тобі викупатися,— мовив брат, вішаючи сукню поряд з дверима.— Тож постарайся добряче відмити сморід стайні. У хала Дрого тисяча коней, і зараз він шукає зовсім іншу кобилицю,— критичним поглядом окинув він сестру.— Ти й далі горбишся. Ану випростайся! — він руками розвів їй плечі.— Хай бачать, що в тебе вже є жіночі форми,— пальці його ковзнули ледь набубнявілими грудьми й стиснули пипку.— Не здумай сьогодні мене зганьбити. Якщо зганьбиш, тобі це так не минеться. Ти ж не хочеш збудити дракона, правда? — грубо щипнув він її крізь цупку тканину сорочки.— Правда? — з притиском повторив він.
— Не хочу,— покірливо озвалася Дані.
— Добре,— посміхнувся брат. І майже ніжно погладив її коси.— Коли писатимуть історію мого правління, люба сестро, то напишуть, що воно почалося сьогодні.
Коли він нарешті забрався, Дані підійшла до вікна й жадібним поглядом окинула води затоки. На тлі призахідного сонця вимальовувалися чорні обриси прямокутних цегляних веж Пентоса. Дані чула співи червоних жерців, які запалювали нічні багаття, і крики малих голодранців, які гралися за стінами маєтку. На якусь мить їй закортіло опинитися серед них — босоногою, засапаною, в лахмітті; в неї б не було ні минулого, ні майбутнього, і не чекав би на неї бенкет у домівці хала Дрого.
Десь там, за вузьким морем, де сідає сонце, простяглася земля зелених пагорбів, квітучих лук і могутніх бурхливих річок, де посеред величних синьо-сірих гір височіють вежі з темного каменю, а озброєні лицарі виїздять на битви під прапорами своїх лордів. Дотраки називають цю землю «рейш андалі» — земля андалів. У вільних містах чимало розповідають про Вестерос і про Призахідні королівства. Але брат кличе цей континент простіше — «наша земля». В його вустах ці слова звучать, як молитва. Якщо він часто їх повторюватиме, боги обов’язково почують. «Наша кровна земля, відібрана в нас підступом, але й досі наша — наша назавжди. Не крадіть у дракона, не варто. Дракон усе пам’ятає».
Мабуть, дракон і справді пам’ятав, а от Дані — ні. Вона зроду не бачила землі, яку брат вважав своєю,— цього королівства за вузьким морем. А коли він говорив про Кичеру Кастерлі та Гніздо, про Небосад і Видол, про Дорн і острів Ликів, для неї то були просто слова. Вісерису було вже вісім років, коли довелося тікати з Королівського Причалу під натиском Узурпаторового війська, а от Данерис на той час була заледве пуп’янком у материнському лоні.
Однак братові оповіді Дані чула так часто, що іноді перед її очима поставали яскраві картини. Опівнічна втеча до острова Драконстон під чорними вітрилами, на яких тріпотіло місячне сяйво. Брат Рейгар б’ється з Узурпатором у кривавих водах Тризуба, помираючи за жінку, яку кохає. Королівський Причал сплюндровано лордами Ланістером і Старком, яких Вісерис називав собаками Узурпатора. Князівна Елія Дорнська молить про милосердя, але від грудей у неї відривають Рейгарового спадкоємця, щоб закатрупити просто в матері на очах. А гладенькі відполіровані черепи останніх драконів порожніми очницями витріщаються зі стін тронної зали на те, як Царевбивця золотим мечем розтинає її батькові горло.
Народилася Дані за дев’ять місяців після втечі, на Драконстоні, коли страшний літній шторм мало не розломив фортецю на острові навпіл. Подейкують, шторм був жахливий. Таргарієнський флот, який стояв на якорі, розтрощило вщент; від парапетів набережної відривалися величезні кам’яні брили і з гуркотом котились у бурхливі води вузького моря. Мати померла, народжуючи Дані, і брат Вісерис ніколи не пробачив сестру за це.
Драконстону вона теж не пам’ятала: вони знову змушені були тікати від новозбудованого флоту Узурпаторового брата. На цей час від Сімох Королівств, які колись належали їхньому старовинному дому, залишився тільки Драконстон — давня столиця. Але й він — ненадовго. Залога уже готова була віддати їх у руки Узурпатора, але однієї ночі сер Віллєм Дарі з чотирма вірними кіннотниками вдерся в дитячу й викрав і їх із братом, і мамку-годувальницю, і під покровом ночі вирушив під вітрилами до безпечного браавоського узбережжя.
Сера Віллема вона смутно пригадувала: це був кремезний сивий чоловік-ведмідь, напівсліпий, який, уже хворий лежачи в ліжку, громовим голосом роздавав накази. Слуги боялися його до смерті, але до Дані він завжди був добрий. Називав її королівною, а іноді — міледі, а руки в нього були м’які, як стара шкіра. От тільки він ніколи не підводився з ліжка, і дні та ночі довкола нього витав дух хвороби — гарячий, вологий і нудотно-солодкавий сморід. Так було, поки вони жили в Браавосі, у великому будинку з червоними дверима. У Дані була навіть власна кімната, за вікном якої росло лимонне дерево. А коли сер Віллєм помер, слуги розікрали всі гроші, і так невеликі, які в них із братом лишалися, а згодом їх виставили з будинку. Коли червоні двері зачинилися назавжди, Дані розплакалася.
Відтоді вони кочували: з Браавоса до Мира, з Мира до Тайроша, з Тайроша до Когора, і далі до Волантиса й Лиса, ніде надовго не затримуючись. Це брат не хотів: наполягав, що найманці Узурпатора повсякчас переслідують їх, хоча Дані не бачила ніколи жодного.
Спершу магістри, архонти й купецькі барони радо вітали й годували Таргарієнів у себе вдома, але роки минали, а Узурпатор усе сидів на Залізному троні, й двері почали одні по одних зачинятися, і жити стало важче. За кілька років їм з братом довелося продати свої останні коштовності — не лишилося навіть монетки з материної корони. У провулках і винарнях Пентоса її брату дали прізвисько король-жебрак. Дані воліла не знати, яке прізвисько дали їй.
«Одного дня ми все собі повернемо, мила сестричко,— обіцяв брат. Іноді, коли він так казав, у нього трусилися руки.— Коштовності й шовки, Драконстон і Королівський Причал, Залізний трон і Сім Королівств — усе, що в нас забрали, ми все заберемо». Вісерис жив заради цього дня. Але Данерис хотіла повернути тільки великий будинок з червоними дверима, лимонне дерево за вікном і дитинство, якого не мала.